Збудована з дорогого червоного клена церква була майже такою ж новенькою, як і її генератор. Її інтер’єр буквально вражав скромністю. Позаду голої спини Лестера під сволоками стелі тягнулася потрійна галерея лав. Перед його очима була кафедра, вона визначалася лише пюпітром, на якому лежала Біблія, та великим, вирізаним з червоного дерева хрестом, що висів на портьєрі кольору «королівський пурпур». Праворуч височіли хори з музичними інструментами, був там і «Стратокастер» [120] , на якому подеколи грав сам Лестер.

– Боже, почуй мою молитву, – промовив він тим своїм особистим молитовним голосом. У руці він тримав довгий шмат важкої линви з дванадцятьма вузлами, кожний з яких символізував одного з апостолів. Дев’ятий вузол, присвячений Юді, був пофарбований на чорне. – Боже, почуй мою молитву, во ім’я розіп’ятого й воскреслого Ісуса прошу Тебе.

Коґґінс почав шмагати себе линвою по спині, спершу через ліве плече, потім – через праве, ритмічно здіймаючи й згинаючи руку. Невдовзі піт почав прискати з його накачаних біцепсів і дельтаподібних м’язів. Вузласта линва ляскала по вже добряче пошрамованій шкірі, видаючи звуки вибивачки для килимів. Він неодноразово робив це й раніше, але ще ніколи з таким завзяттям.

– Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву!

Лясь, і лясь, і лясь, і лясь. Пече, як вогняною кропивою. Жене магістралями й путівцями жалюгідних нервів його людського тіла. Такий це жах і така насолода.

– Боже, ми согрішили в нашому місті, і я найбільший серед усіх тут грішник. Я слухав Джима Ренні й вірив його брехням. Атож, я вірив, і ось вона, розплата, неминуча, як це буває завжди. І не один сплачує за гріхи свої, а багато хто. Твій гнів не поспішливий, але коли час настає, Твій гнів, як та буря, що налітає на пшеничне поле, покладаючи долі не один колос чи кілька, а геть усе колосся. Я посіяв вітер і пожав бурю, не тільки на себе самого, а й на всіх.

Були й інші гріхи та грішники в Міллі – він це добре знав, бо ж не наївний, вони лаялися, і танцювали, і займались сексом, і вживали наркотики, він багато чого про все знав – і вони безумовно заслужили на покарання, на бичування, проте цим Мілл аж ніяк не відрізнявся від будь-якого іншого міста, але саме його вибрав для такого жахливого покарання Господь.

Та все ж… усе ж таки… Чи можливо, щоб до такого дивного прокляття спричинився не його гріх? Так. Можливо. Хоча й навряд чи.

– Господи, я хочу зрозуміти, що мені робити. Я на роздоріжжі. Якщо така Твоя воля, щоб я стояв на цій кафедрі завтра вранці й сповідувався у тому, на що намовив мене цей чоловік – у гріхах, що ми творили з ним разом, у тих гріхах, які я творив на самоті, – тоді я так і зроблю. Але це означатиме кінець мого пастирства, а мені важко повірити в те, що такою є воля Твоя у цей скрутний час. Якщо Твоя воля буде, щоби я зачекав… почекав, побачив, що трапиться далі… чекав і молився з моєю паствою за те, щоб знято було цей тягар… тоді я так і робитиму. Все в Твоїй волі, Господи. Тепер і назавжди.

Він припинив себе шмагати (відчув, як по спині йому стікають теплі, утішливі струмочки; кілька вузлів на линві вже почервоніли) і підняв заплакане обличчя до стелі.

– Але ж я потрібен цим людям, Боже. Ти знаєш, як вони потребують мене, а зараз іще більше, ніж завжди. Тому… якщо Твоя воля, щоб ця чаша була прибрана від моїх вуст… молю, подай мені знамення.

Він чекав. І зріть, Господь Бог заговорив до Лестера Коґґінса.

– Я подам тобі знамення. Ходи туди, де Біблія твоя лежить, хоча й були діяння твої, як колись дитиням після отих твоїх бридких сновидінь.

– Цієї ж хвилини, – відгукнувся Лестер. – Сю ж мить.

Він повісив вузлату линву на шию, відпечатавши криваву підкову собі на плечах і грудях, і видерся на кафедру, а кров так і стікала йому по спині, зволожуючи еластичний пояс шортів. Він став перед пюпітром, немов до проповіді (хоча й у найгірших кошмарах не міг собі уявити проповідування в такому мізерному одязі), закрив Біблію, яка завжди там лежала відкритою, і заплющив очі.

– Господи, хай здійсниться воля Твоя – прошу в ім’я Твого Сина, розіп’ятого в ганьбі й воскреслого в славі.

І Господь сказав:

– Відкрий Мою Книгу і зри, що узриш.

Лестер виконав інструкцію (стараючись не відкрити велику Біблію посередині – якщо й покладатися на щось в такій справі, то тільки на Старий Заповіт). Тицьнув пальцем у невидиму сторінку, потім розплющив очі й нахилився. Попав на другий розділ Повторення Закону, двадцять восьмий вірш. І прочитав: «Ударить тебе Господь божевіллям, і сліпотою, і зчудуванням серця».

Зчудування серця – це, може, й добре, але все загалом виглядає не вельми обнадійливим. І не дуже ясним. І тоді Господь знову заговорив: