Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».

– Ану перестань, Одрі! – прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.

А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.

Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.

– Що це тут таке коїться, заради всього святого…

– Гадаю, краще тобі повернутися до спальні, – відповів їй Расті.

– Чорта з два!

Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.

Дівчаткам було сім рочків і п’ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.

Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п’ятирічна донька спала.

Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбувається – того, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одрі – оте скиглення, – було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.

Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.

Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.

– Що це з нею? – скрикнула Лінда.

На іншому ліжку заворушилася Джуді.

– Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?

– У неї епілептичний припадок, – промовив Расті.

– То допоможи їй! – заплакала Лінда. – Зроби що-небудь! Вона помирає?

– Ні, – відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадок – як і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.

Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м’які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.

– Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!

Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.

«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», – подумав він.

Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося – заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.

Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.

Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.

– Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? – запитала Джуді крізь плач. – Вона збожеволіла? Вона захворіла?

– Не збожеволіла, лише трішечки хвора, – Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. – Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої…

– Ні! – скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.

– Гаразд, – погодився він. – Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.

– Трохи страшно, – виправився він. – Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.

Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.

– Хай мені грець, – промовив Расті.

– Що? – перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. – Що?

– Минулося, – відповів Расті.

Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.

– Великий Гарбуз! – скрикнула Дженілл. – Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!

Расті її легенько струснув.

– Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.