– Так! – підбадьорилася вона. – Такі ресурси, як ті крилаті ракети!

– Гаразд, якщо від них буде якась користь.

– А чому їй не бути? Він сказав, що кожна має бойову головку на тисячу фунтів.

– Зважаючи на те, як мало ми знаємо про Купол, як можеш ти чи будь-хто з нас знати щось напевне? Звідки нам знати, що ракета не зірве Купол, залишивши кратер завглибшки з милю на тому місці, де стояв Честер Мілл?

Вона збентежено дивилася на нього. Потираючи, розминаючи руками собі поперек у тому місці, де гніздився біль.

– Авжеж, усе в руках Божих, – сказав він. – І ти права, Ендріє, ракети можуть спрацювати. Але якщо ні, ми залишимося напризволяще, а Головнокомандувач, котрий не здатен допомогти своїм громадянам, не вартий і бризки теплої сечі до холодного нічного горщика, на моє переконання. Якщо їхній обстріл не дасть того результату і якщо вони не пошлють усіх нас до Слави Господньої, комусь доведеться опікуватися нашим містом. Кому краще цим займатися: якомусь приблуді, котрого доторкнувся своєю чарівною паличкою Президент, чи виборним особам, які вже тут є? Розумієш тепер, куди я навертаю?

– Мені полковник Барбара здався цілком здатним, – прошепотіла вона.

– Перестань так його називати! – закричав Великий Джим.

Енді впустив теку, а Ендрія з переляканим зойком зробила крок назад.

Але одразу ж вона стала й випросталася, вмент віднайшовши в собі той, притаманний янкі сталевий стрижень, завдяки якому колись мала хоробрість вперше балотуватися у виборні.

– Не смій кричати на мене, Джиме Ренні. Я тебе знаю ще відтоді, як ти в першому класі вирізав картинки з каталогу «Сіерз» [177] і наклеював їх на кольоровий картон, тож не кричи на мене.

– Ох, дідько тебе забирай, вона образилася. – Хижа усмішка розповзалася тепер від вуха до вуха, перетворивши верхню частину його лиця на якусь дражливу веселу маску. – Як же це нікчемашно недоречно. Але вже пізно, я втомився і вичавив із себе весь денний запас солоденького сиропу. Тож слухай сюди і не змушуй мене повторювати двічі. – Він поглянув собі на годинник. – Зараз одинадцята тридцять п’ять, а я ще до дванадцятої хочу потрапити додому.

– Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

Він підкотив очі, немов був не в змозі повірити в таку тупість.

– Коротко? Я хочу знати, чи будеш ти на моєму боці – моєму й Енді, – якщо цей їхній ідіотський план з ракетами нічого не дасть. А не поряд із цим вискочнем з посудомийної машини.

Вона розправила плечі й відпустила спину, за яку було трималася руками. Вона зуміла подивитися йому прямо у вічі, хоча губи в неї тремтіли.

– А якщо я вважаю, що полковник Барбара – містер Барбара, якщо тобі так більше подобається – більш кваліфікований керівник у кризовій ситуації?

– Що ж, обійдуся наразі, перетуди-тебе-в-батька-матір, – відповів Великий Джим. – Хай тобі допоможе твоя висока мораль. – Голос його впав до бурмотіння, що лякало більше за попередні крики. – Але ж ти приймаєш оті пігулки. Оксиконтин.

Ендрія похолола:

– А що з ними не так?

– Енді має їх чималенький запас, спеціально для тебе, але, якщо ти в цих перегонах вибираєш не того коня, пігулки можуть просто розчинитися. Правильно я кажу, Енді?

Енді почав мити кавоварку. Вигляд у нього був нещасний, він уникав погляду неспокійних очей Ендрії. Але з відповіддю не забарився.

– Так, – підтвердив він. – У такому випадку може трапитися, що я їх просто висиплю до унітаза в аптеці. Небезпечно тримати такі наркотики в цілком відрізаному від світу місті.

– Ти не маєш права! – скрикнула вона. – У мене є рецепт!

Великий Джим почав лагідно.

– Єдиний рецепт, який тобі зараз потрібен, це триматися людей, котрі знають це місто найкраще, Ендріє. Наразі це єдиний різновид рецепта, від якого тобі буде хоч якась користь.

– Джиме, мені потрібні мої пігулки, – вона почула, як тремтить її голос, точно, як у її матері в останні, найгірші роки, коли вона вже не вставала з ліжка, і Ендрія ненавиділа себе за це. – Я їх дуже потребую!

– Знаю, – сказав Великий Джим. – Бог випробовує тебе великим болем. («Не кажучи вже про гидомирну залежність від наркотику», – подумав він.)

– Просто роби, що слід, – включився Енді. Очі його в темних ободах були сумними й переконливими. – Джим найкраще знає, що треба нашому місту, і завжди знав. Не потрібно, щоб якийсь чужак розповідав нам, як робити нашу справу.

– Якщо я так робитиму, чи отримуватиму я мої таблетки проти болю?

Обличчя Енді освітилося посмішкою:

– Безперечно! Можливо, я навіть на свою відповідальність трохи підвищу дозу. Скажімо, на день на сто міліграмів більше? Хіба тобі не піде на користь? Вигляд ти маєш вкрай незадовільний.