– Ну, пий на здоров'я! Як у нас на Дону кажуть: пий до дна – жисть одна! А до того ж тобі поправлятися треба. І Туркенич вперше близько побачив її очі. Під широкими бровами, які майже зрослися на переніссі, вони здавалися двома темно-синіми озерцями. «Яка ж вона гарна,- подумав він,-і молода… Мабуть, років на п'ять старша за мене»..

Козачка підтримувала його голову доти, поки глечик з молоком не спорожнів.

– Дякую, я наївся,- сказав Туркенич, витираючи здоровою рукою підборіддя, по якому стікало молоко.

– Ну, ось і добре, рідний мій, ось і добре. А тепер берися за кисле,- поставила вона на табуретку миску.

– Та я вже ситий, дякую.

– Дякуватимеш, як дно побачиш,-всміхнулася жінка.- Ти чого соромишся? їж-но, їж, коли здоровим хочеш бути.

Туркенич мимоволі посміхнувся їй у відповідь і знову почав їсти. – Ось так воно краще,- зав'язуючи у хустину порожню миску, сказала жінка і встала, збираючись іти.- Завтра я до тебе у цей же час навідаюсь,- додала вона, затя-гуючи зубами тісніше вузол.

– Як вас звати? – запитав Туркенич.

– Пелагея Дмитрівна, а простіше – Поля. А тебе? – Іваном.

– У мене брата теж Ванею звуть, отже, не забуду. Я тебе так Ванею і зватиму, а ти мене – Полею.

– Де я? Де ви мене сховали?

– Біля кошари старої, в яру. Тут безпечно, німці лише по хуторах нишпорити сміливі, а в яр їх і калачем не заманиш, партизанів бояться. От радгосп пограбувати, худобу породисту знищити, на це вони мастаки!.. Або в сусідньому колгоспі всіх дівчат забрати в Німеччину свою прокляту!.. І така пекуча ненависть прозвучала в її словах, що Туркенич гаряче відгукнувся:

– Дайте строк, Полю! За все їм відплатимо, дайте строк!

Козачка кивнула головою і обережно вийшла із землянки, пошепки повторивши обіцянку прийти другого дня, як посутеніє.

Туркенич залишився сам. Він ліг зручніше, підклав здорову руку під голову і замислився. Над землянкою, як і раніше, посвистував вітер, зрідка чувся сухий шелест піску, що осипався з кручі. Десь далеко пролунав постріл. «Може, польова жандармерія старається, розшукує поранених і пристрілює?»- мимоволі подумав Туркенич. По засвоєній на фронті звичці при найменшій тривозі перевірити зброю, він потягнувся до кишені, але згадав, що у нього нема ні пістолета, ні навіть ножа. Намагаючись відігнати набридливі думки про небезпеку, Туркенич примусив себе думати про завтрашній день.

Тільки б минула ця нескінченна ніч! Вдень, мабуть, буде веселіше: можна розрізняти, хоч і не повністю, двері землянки, віконця в дальньому кутку. А надвечір знову прийде ця турботлива, смілива жінка.

– Чи прийде? – майже вголос сказав Туркенич, але тут же з певністю відповів: – Прийде! Обов'язково прийде!..

Нарешті почало розвиднятися. Настав ранок, і розцвів ясний сонячний день. Туркенич лежав, майже не повертаючись, терпляче ждав вечора.

Поля прийшла, коли вже стемніло. Вона знову перев'язала Туркенича, нагодувала його і пошепки заговорила як з давно знайомою людиною.

– Ось як тобі полегшає, я принесу одяг наш пастуший, ти додому і доберешся. Скажеш, що ти племінник наш, Дмитро Романенко. Він ще в позаминулому році в Донбасі у шахту пішов, але не повезло там хлопцеві, писав він нам, що вирішив повернутися, простудився на підземній роботі. Ми з чоловіком чекали його, та щось затримався, а тут і війна почалася.

– То ви, Полю, заміжня? – спитав Туркенич.

Молода жінка нічого не відповіла, старанно підмітаючи віником добре змочену водою долівку. По її різких, поривчастих рухах Туркенич зрозумів, що запитання було для неї неприємне, і теж замовк. Але Поля, закінчивши прибирати землянку, випросталась і неохоче, ніби їй важко було признатися в цьому, сказала:

– Заміжня… Отож-то й горе моє, що заміжня… Він чабаном у радгоспі працює…

Туркенич не відзивався, відчуваючи, що розпитувати недоречно. Його стриманість, мабуть, їй сподобалась. Вона скоса разів зо два подивилася на Туркенича, ніби чекаючи, що він сам заговорить. А коли виходила, то вже на порозі додала:

– Тя мене про це не розпитуй… не ятри душу… Якось я тобі сама все розкажу.

Довго, майже до світанку, не спав цієї ночі Туркенич…

Поступово він почав звикати до свого становища. Вдень тихо сидів у землянці, а в сутінках відхиляв дверці і чекав козачку.

Одного разу Туркенич пізно ввечері сидів біля порога. Побачивши свою рятівницю, він привітно махнув лівою рукою. Поля, задихавшись, спускалася з обриву по вузькій стежці.

– Ой, та ти, либонь, вже на повітря свіже вийти можеш? Ну, значить, справа швидко на поправку піде!..- весело заговорила Бона.

Не запалюючи вогню – місячне світло прямою і широкою доріжкою лягло із дверцят на гладеньку утрамбовану долівку – козачка поставила на столик їжу і привітним жестом запросила Туркенича в землянку: – їж, та не поспішай, я нині довше побуду з тобою.