А ще були прибутки, але вже переважно у вигляді кольє, смарагдів, діамантів, перснів – дорогущих-предорогущих – за кохання Таумі Ремпбелл. Її кохання прагли сильні світу цього у Європі, Америці (Північній і Південній), Африці, Азії, Австралії, на всіх континентах, за винятком хіба Антарктиди, та й то, якби туди чорна пантера завітала, чорно-білі смішні птахи-чоловічки, напевне, подріботіли б за нею на край якогось там льодовика чи крижини. За шістнадцять років у її коханцях числилася маса знаменитостей – актори, письменники, спортсмени, але найбільше все ж фінансових і промислових магнатів. Романи тривали щонайбільше два-три місяці, рідше чотири-п’ять, і закінчувалися грандіозними скандалами. Що не заважало з’явитися майже відразу новому прихильнику. Бувало й так, що на черговий показ мод чорна пантера прилітала з одним коханцем, а покидала шоу з іншим. Так було, скажімо, з актором і режисером Вінсентом Люлебургом. Про їхній роман два місяці писали газети і ловили пікантні моменти на віллі Люлебурга папараці. Та, прилетівши на Каннський фестиваль як супутниця Вінсента, Таумі познайомилася там же з якимось англо-американським магнатом (хоча й не першого ряду). І забажала, аби той звозив її в іспанську Галісію – їй, бачте, хотілося почути, як там реве Атлантичний океан. Вони й полетіли на персональному літаку магната. Але вже звідти через якихось десять днів модельна діва телефонує Вінсенту, що перебуває у важкій депресії: забери, мовляв, мене. Вінсент: люба, і це після того, як… Таумі: так, після того, я не хочу знати цього негідника, який тільки те й робить, що стріляє очима на вродливих галісійок. Ти приїдеш? Вінсент: приїду, але після того, як мені вручать фестивальний приз, мрію мого життя. Вилітаю післязавтра. Таумі: ні, ти вилетиш сьогодні або не прилітаєш ніколи. І Вінсент після годинних роздумів таки вилітає. Та в галісійському місті йому кажуть: сеньйора взяла машину і поїхала в Лісабон. Вінсент наздоганяє, найнявши таксі, «тигрицю» біля португальської столиці, дізнавшись по мобільному, де вона перебуває. Звісно ж, у машині в обіймах молодого галісійця. Ах, любий, я не стрималася, це безневинна прогулянка…

З інтерв’ю Вінсента Люлебурга:

«– Що ви тоді зробили тому хлопцеві?

– Витяг з машини і набив пику. Я все ж у юності був боксером. Завважу, непоганим, доки не захопився кіно.

– А з сеньйорою Ремпбелл? Що ви зробили?

– Взяв на руки і викинув в океан. Там доволі крутий берег. Вона ще верещала і дряпалася, коли я її ніс. Казала, що потоне.

– Хто ж її врятував?

– Хто ж, як не я? (Сміється.) Довелося стрибати, бо інакше модельний бізнес втратив би таку зірку. Пани Карден і де Брітто мені цього не простили б. (Сміється.)»

Зайве казати, що через півтора місяця Таумі покинула Люлебурга вже назавжди. У Марокко, де вони опинилися після повернення з Канн, вже коли там завершився фестиваль.

Кореспондентів, надто фотокорів, Таумі Ремпбелл не жалувала. Могла й слівце круте вжити, якщо запитання не подобалося. Чи й розбити фотоапарат. Платила штрафи, навіть сідала на тиждень-другий у в’язницю, але лишалася такою ж нестерпною. Частину журналістів це навіть захоплювало! Все ж на запитання одного журналіста: «Хто вам найбільше сподобався як чоловік із ваших прихильників?», Таумі Ремпбелл не розлютилася, а відповіла з посмішкою: «Джиммі Мейсон. Він був справжньою брутальною твариною в ліжку. Навіть бив мене, тварюка».

Мейсон був відомим боксером, не менш епатажним, ніж Таумі. Чого був вартий відкушений ніс одного з суперників, який коштував Мейсону двомільйонного штрафу і півроку в’язниці. Коли ж Мейсона спитали, як би він прокоментував слова Таумі Ремпбелл, на той час вже колишній боксер відповів: «Сука, яка й (брутальне слово) не вміла… Що ще хочеш почути? Чи дати у вухо? Я можу. Сука».

Журналіст отримати у вухо кулака «залізного Джиммі» не захотів.

Втім, багато з колишніх коханців Таумі не раз ставали на її захист, твердячи, що вони їй недодали в почуттях, не зуміли бути такими, як вона хотіла. Подейкували, що Таумі платила за ці самобичування. Але хтозна… Гарні слова про неї казали і режисери, і кутюр’є, й актори, і товстосуми. Свавільна, свавільна, так, але це Таумі. Наша зірка Таум. Вона лише усміхалася, чуючи ці одкровення. Як і патякання Мейсона.

Такою була Таумі Ремпбелл. Кілька разів платила штраф за побиття служниць (рукою, черевичком, тим, що під руки потрапляло) і шофера. Та, втім, підозрювали, що побиттів було більше: заради великих заробітків більшість прислуги її трьох квартир і чотирьох маєтків-замків ще й не таке терпіла. Не менш нестерпною Таумі була з колегами-модельками. Вона сама визначала, коли виходитиме, за ким, поруч з чиєю буде її гримерка. І не дай Боже було комусь із модельок їй заперечити. Круте слівце, гостре висловлювання, а то й кидання якимось предметом. Інтерв’ю в пресі, де доброзичливо-в’їдливі слова (пані Катрін, звісно, найкраща з моделей, проте я б не радила їй так багато їсти і вульгарно вихляти плоским, хоч і гарним задом) вміло знищували… Погляд – убивчий, здатний довести до сліз, як і жести. Декотрі відмовлялися виступати з нею, але більшість ненавиділи, але терпіли. Вже сам вихід поряд із Таумі означав успіх і сподівання, що преса, господарі модельних агентств і товстосуми звернуть на тебе увагу. Часом з’являлися подруги – на рік, півроку, але Таумі неодмінно з усіма потім сварилася.

Винятком була тільки Іветта Сімпсоні, моделька італійського походження, з якою Таумі Ремпбелл дружила вже п’ятий рік. Вони разом з’являлися на показах, а в перервах могли з’явитися вдвох (чи разом зі своїми коханцями) на якомусь світському рауті. Їх бачили разом у дорогих бутиках і ювелірних крамницях. Під час показу мод на борту розкішного океанського лайнера «King Georg» [4] вони вечорами вдвох стояли на палубі й дивилися на зорі, які мерехтіли на небі і відбивалися маленькими срібними, ледве видимими краплями-діамантами у воді. Парочка то мовчала, обійнявшись, то про щось стиха шепотілася, час від часу дружно пирскаючи зо сміху. Про що вони говорили, ці двоє навіжених вродливок? Бо ж Іветта мала такий або майже такий, як її шоколадна подруга, нестерпний характер, була неймовірною гордячкою, могла смачно (правда, переважно по-італійськи) привселюдно лаятися і теж вчепитися іншій модельці у волосся, поки та казала щось, що смаглявій, вилицюватій, але дико вродливій італійці не подобалося. Може, дивлячись на зорі, вони обговорювали колег-модельок? Розповідали пікантні подробиці пригод з численними покинутими коханцями? Хтозна. Втім, під зорями могли говорити й про щось високе. Адже було відомо, що обидві багато читають, і не лише дамські романчики, а й серйозні твори. Таумі Ремпбелл могла на якійсь прес-конференції зацитувати Борхеса чи навіть новомодного серба Павича, запропонувати обговорити новий роман Умберто Еко чи якісь останні політичні події в Європі під кутом зору екзистенції філософії Гайдеггера. Чим заганяла в глухий кут і журналістів, і організаторів модельних шоу, переважна більшість з яких мала досить віддалене уявлення, про що йдеться і хто такі ті особи, що злітають з примхливих соковитих вуст, справді мовби намазаних шоколадом.

Тоді ж, на палубі, якийсь надто меткий журналіст (чи просто фотограф) зумів проскочити повз охоронця, що, розставивши ноги, стовбичив на певній відстані від Іветти й Таумі, й підбігти до красунечок. Він встиг промовити лише пару фраз про високе зоряне небо над ними й у душах таких знаменитостей та спробувати задати питання, чи правда, що вони зійдуть на острові Івіца, як Таумі промовила щось незнайомою мовою (чи вигукнула умовний сигнал). Іветта засміялася й схопила нахабу за голову й різко потягла вниз. Коли фотограф нагнувся, Таумі швидко присіла й чіпкими руками, мов клешнями, обхопила його за ноги. Вони підняли чоловіка й жбурнули його в море. І тут же заверещали, що за бортом людина.

Рятувальна служба судна дістала геть мокрого й на смерть переляканого хлопаку, що, незважаючи на середземноморську теплінь, ловив дрижаки й цокотів зубами. До свавільних модельок підійшов, аби задати питання, працівник охоронної служби лайнера.

– Без коментарів, – сказала Таумі, зняла з пальця великого персня з діамантом (подарунок американського магната Рочерстерфілда) і поклала на тремтячу долоню мокрого невдахи.

Іветта й собі дістала з сумочки й поклала поруч з перснем подруги щось маленьке й блискуче. То була дорогоцінна брошка. Вартість обох прикрас сягала за мільйон.