Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама знала давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий аргумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфлями. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без роботи, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не бачила перед собою.

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вдарилось об підлогу – судячи зі звуку, важке скло – не розбилось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно запалилося.

– Може, залишишся? – запитав, притискаючи правою рукою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала – ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, – ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З дому висікли, а тут прихистили», – казали люди. Одні запевняли, що та назва – давня. Мовляв, свого часу хтось відокремився від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій місцині організували військовий радгосп, побудували три відомчі будинки – триповерховий та два двоповерхові – запросили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з дому висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в триповерховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпілих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом дивом врятувалися – йшли до батька по гроші, у контору, пхали перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдома, перед телевізором – саме показували чергову серію «Просто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок рятувати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт у найближчому майбутньому – і поїхала. У ті часи обіцянки не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може». Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з розібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто в печі, хто – на привозному газі в балонах, хто – на електроплитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідували, військовий радгосп припинив своє існування, його залишки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприємство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дровітень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву деталь у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто куди, жінки – до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки – в Росію на будівництво. Старші люди – ті, кому по сорок-п’ятдесят – до такого життя призвичаїлись, тримали кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього було не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання – їхати з тої Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не засмоктали будні, позбавлені вибору.

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що вийшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти. Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, блимали на сонці сателітарними антенами – єдиною місцевою розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було прожити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» – ні.

«Яке у вас тут повітря чисте!» – обережно зронила дружина старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з батьками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування. Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-шапіто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як називається? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із другого поверху багатоквартирного будинку із коромислом на плечі, з відром із чистою водою та водночас – відром з помиями для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпеченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шокуючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квартирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби? Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на переході Рава-Руська – Гребенне? що дрова на зиму знову подорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвідмовний…