Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до трьох десятків дітей різного віку – від першокласниці Іринки до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в сусіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; теперішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та запахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім ароматом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї косметички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій серветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліжком залишилась книжка – «Сімейне життя» Ерве Базена, а у ванній на мотузці – тонкі шкарпетки з мереживною коронкою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі Кароліни, а книжка – першою, яку Кароліна прочитала без примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років. Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, ховав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного стосунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день ходила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на городі, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки грядок, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермерське господарство абощо, організувати не мали права, бо той збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство місцевій владі похапцем передало, а от землю – ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правильною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою доброзичливою гідністю, ніби й свій, і водночас – чужий. «Звідки він у нас такий узявся? – дивувалась мама. – Недарма я вам такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та Кароліна Кужвій! Ви в мене – особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для себе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим. Вона все тягнула на собі – сама поралась у хаті, на городі і біля худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звільнив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було не так – і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна перспектива – здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще. Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не вилікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матюкався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив біля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі! Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню курей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі збитими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди темним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань, мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьому, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що більше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну групу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта – колишній мамин однокласник, тепер викладач Київського національного університету. Батько Кароліни – пенсіонер у свої п’ятдесят, колишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав колись у Висіч ненадовго, а виявилось – назавжди.

Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіваннями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки покивала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорослі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дрібницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вголос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме далі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?…

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитуючись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Кароліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з берега «тут» на берег «там».

Утрьох – мама, тато і Кароліна – сідали за стіл зрідка. Якось не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама поставила на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Кароліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовляти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько навпаки – їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням. І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не може повернути, смішний борг – дві пляшки пива, а все ж… І що далі, то більше не добирав висловів.

– Ти точно Тобік, гав та гав, – сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голосом – не вгамується, поки не тупнеш до нього.

– Справді, годі вже, – лякливо озвалася мама. Їй головне – аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у легені, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк вилетів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук. І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей – бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в тому ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори минають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточно розійшлися?… Не знаєш?… Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?… Курям дала, Кароліно?