Ні, він не пам’ятає, «як усе почалося». Він не пам’ятає, коли до безпам’ятства закохався, не пам’ятає, чому вирішив запросити її на каву під час обідньої перерви, не пам’ятає, коли белькнув оте «ти вийдеш за мене?». І навіть не пам’ятає, навіщо.

Єдине, що він знає, - це те, що нізащо би нічого не змінив, навіть якби добрий чарівник сотню разів давав йому можливість повернутися в минуле, закохатися в іншу (практичну й урівноважену) жінку, яка би сама варила каву вранці й готувала смачні та досолені супи замість вермішелі.

Але він кохав це навіжене дівчисько, хотів бачити її щасливою й досі ні про що не шкодував. Якби вона ще тільки мовчала вранці… Але тоді все було би, напевне, по-іншому, і він нічого б не знав про спеції до кави.

Він не вмів говорити гарних слів, не хотів їх говорити. Якщо чесно - не бачив потреби. Він любив її - і вона це знала. Бачила. Відчувала. Смакувала його коханням щоранку. Інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне - не ставила своїх безглуздих питань.

– Сьогодні субота, люба. Я зроблю тобі з вершками.

Її звали Лана, і вона любила світанки.

Вона любила їх за гарне небо, свіже, прохолодне повітря - її чоловік ніколи не зачиняв на ніч вікно, хоч яка би була пора року - за сонні обійми, перші слова і (найголовніше) за радісний передсмак нового дня. Чоловік називав Лану Світанковою Дівчинкою, а вона його - Ра, бо його усмішка завжди пробуджувала в ній Радість.

Якщо серйозно, приводи для радості в Лани не обмежувалися світанками й чоловіковим усміхом: вона вміла радіти всьому і робила це прегарно й зі смаком.

Наприклад, заварюючи ранкову каву, вона щоразу вишукувала або вигадувала новий рецепт, вибирала філіжанки з витонченим візерунком, а поруч у маленькій вазочці ставила квіти, запах яких мав неодмінно додати витончених ноток до смаку. А потім красиво те розставляла, фотографувала, робила з тих світлин прекрасні листівки й розсилала їх по всіх усюдах: тішити щасливиць, у чиїх повітових скриньках вони опинялися.

Вона пекла кекси й торти, пляцки й пиріжки, всі неодмінно прикрашаючи так, неначе то були дебютантки на королівському балу, а не просто солодощі. Лана загортала їх у цупкий папір шоколадного кольору й, підмостивши на низ кошика якогось куцого пледа, вмощувала туди своє солодке творіння й сідала на велосипед: її барвиста сукенка розвівалася за вітром, перехожі й проїжджі усміхалися дівчині й поступалися дорогою, а кошик із солодощами за декілька хвилин доповнювали це й декілька дрібних букетиків польових квітів, зібраних при дорозі.

– Добрий день!
– Лана заходила в маленьке й завжди дуже людне поштове відділення, дзвінко віталася та усміхалася насупленій черзі й схвильованим тітонькам за склом.

– Ставай у чергу, ти куди?
– кидала їй якась особливо похмура тітонька з великою торбою в клітинку коло ніг.

– Я вас не затримаю, - шепотіла Лана й показувала на квіти.
– Лише подарую поштарці квіти й поїду далі.

– З якого раю вас прислали?
– високий хлопець ізсередини черги передумав супитися й вирішив познайомитися з дівчиною. Але Лана лишень увічливо усміхнулася і пробралася до високого скла.

– З третім днем літа!

– У мене людина, станьте в чергу… - почала швидко тараторити поштарка, але, побачивши квіти й щиру усмішку дівчині притихла.

– Це вам!
– Лана передала квіти ошелешеній пані, побажала черзі вдалого дня й вибігла назовні - до сонця, свіжого вітерцю й свого велосипеда.

Наступним місцем призначення був дім її подруги, яка працювала перекладачкою й часом днями не виходила надвір, намагаючись учасно завершити роботу.

– Агов, а хто-хто в теремочку живе?

Аня, хоч утомлена й не менш здивована, ніж поштарка, завжди була рада гостям. Та ще й таким! Вона втягнула Лану в квартир: жартома посварила дівчину за її «фейські розваги» й поспішила на кухню заварювати запашний зелений чай із лимоном та імбиром. А Лана тим часом знайшла в подруги мініатюрну вазочку, набрала в неї води, занурила туди польовий букет й поставила всю цю прекрасність на стіл. Швидко вийняла яблучка з кошика та поклала їх біля Аніного комп'ютера, щоби дівчина хоч часом забувала про роботу й дослухалася до давньої англійської примовки: одне яблуко в день - і лікар ніколи не знадобиться. А на стіл виставила свіжоспечене диво, розгорнула папір і побігла до подруги на кухню - надто довго Аня там метушилася.