До зали зайшли декілька галасливих студенток і почали моститися на диванчиках, шарудіти паперами й зі збентеженням ув очах переказувати останні «академічні» новини, які сорока на хвості принесла.

– Іннусько, новий контекст міняє звичні правила. От ти приходиш сюди, готова заплатити свої кревні, і цілком спокійно ставишся до того, що офіціант може підбігти в будь-яку мить і поцікавитися ,чи в тебе все гаразд і чи не потрібно тобі чогось принести. Ти ж не образишся на нього за це?

– Ну що ти порівнюєш, - насупила губи Інна.
– Ти ж сусідам не платиш за те, щоби вони бігали до тебе на кухню й перевіряли, чи не порожній у тебе холодильник. У маленьких містечках, де є отака от спільнота - об’єднана церквою чи будь-якими іншими гуртовими інтересами, - інша валюта. І турбота там - цілком звичне явище.

– І ти не знуджуєшся з усіма цими людьми, з їхніми турботами? Мені би бракувало особистого простору, чесно. Це ж задихнутися можна!

У Софії задзвонив телефон. Вона глянула на екран і щасливо усміхнулася - коханий чоловік турбувався, як вона доїхала, чи не замерзла, не втомилася, виспалася в потязі. Цікавився, як їй смакувала вранішня кава. Розповідав, що собака звечора дерся в двері спальні, бо до смерті перелякався звуків феєрверків і петард, якими розважалися десь на іншому краю містечка. Казав, що пересмажив сьогодні грінки, бо подзвонив котрийсь із семінаристів і попросив краще розтлумачити йому одне питання - до екзамену залишалося кілька годин, значить, усе чесно.

Інна тим часом нашвидкуруч перевіряла пошту зі свого телефону й високо здіймала брови та грайливо кривила губи, коли подруга навпроти белькотіла якусь надмірно зворушливу дурницю.

Офіціант прибрав спорожнілі тарілки й горнятка й поклав перед дівчатами по прянику, весело усміхнувшись.

– Для покращення настрою в дощову погоду, - пояснив він і повернувся на кухню.

Софія тим часом попрощалася з коханим і взяла подругу за руку.

– Знаєш, сонечко, насправді турбота й тепло зараз важать значно більше, ніж будь-що інше. Люди звикають само ідентифікуватися через якісь речі, фірми, які їх виготовляють, марки машин і моделі комп’ютерів. Ділять суспільство на «своїх» і «чужих» за книжковими вподобаннями чи музичними смаками. Чимало християн уперто відмовляються брататися з представниками інших гілок того ж таки християнства через якісь дрібні розбіжності в доктринах. Носяться зі своїми довгими одежами й табличками на грудях, як ті фарисеї, - і це, я вже тобі казала, страшенно псує апетит!

– Ой-ой, ти вже від чоловіка навчилася чигати проповіді, чи як?
– засміялася Інна й міцніше стиснула руку подруги, не бажаючи відпускати. – Я скучили за тобою. Ти завжди копала вглиб, поки я порпалася у верхньому шарі. Але я досі не зрозуміла, що ти хотіла сказати, ну от ніскілечки!

– Я просто хотіли сказати, що це все нагадує слона, який рикнув від того, що на нього впав листок. Так у нашому містечку говорять бабці. Люди роздувають великі бульки й ходять коло них, як коло розбитого яйця. А головне залишається поза фокусом. Для мене головне не релігія а Бог, Який стоїть у її центрі. Не нова роль, як ти то називаєш, матушки, а кохання до чоловіка, який от щойно спалив грінки і тим не менше залишається моїм ідеалом. Не статуси - вони трактуються по-різному, залежно від того, хто про них говорить, - а люди…

– О-о-о, ти таки безнадійна оптимістка, Софійко!
– вигукнула Інна, знову позірно закотивши очі.
– А хоч за чимось ти жалкуєш, хоч щось є у твоєму новому житті погане? Ну не буває, щоби все аж так добре, - принаймні, я в це аж ніяк не вірю.

– Звісно, жалкую. За тобою, за Орисею, за дівчатами, за роботою, за вранішнім шумом великого міста. Але найбільше - за такими от кав'ярнями, котрі відчиняються о восьмій ранку. Де грає хороша музика, де смачна - не розчинна - кава. Де затишно й тепло. І де можна, ні про що не думаючи, читати книжку. Або думаючи - розмовляти з подругою і тримати її за руку. У нашому містечку нічого такого немає.

– О, бачиш, я так і знала, що десь тут має бути підступ!

За вікном почав сипати сніг. Перехожі пришвидшили крок, хтось витягнув яскраву парасолю, хтось підняв комір. Маленька дівчинка з рудими кісками задерла голову догори й почала ловити сніжинки язиком. Софія усміхнулася й потяглася за шарфом.

– Але якщо моя сусідка, крім макового струдля, зробить мені ще розчинну каву, я буду щаслива й вип'ю її, навіть не покрутивши носом, - підморгнула вона подрузі.

Дівчата вийшли на припорошений білим сніжком тротуар і, обійнявшись на прощання, поспішили кожна у своїх справах.

Інна не могла перестати усміхатися. У маршруті якийсь хлопчина поступився їй місцем. Продавчиня в кіоску поцікавилася, чи дівчина не дуже замерзла, й при цьому щиро дивилася їй у вічі.

– Може, таки і в нас не все втрачено? Може, і в нас гроші - не єдина валюта?
– пробурмотіла вона собі під ніс.

Увечері Інна спекла сирний пиріг і віднесла старенькій сусідці. А тоді взяла телефон і ще раз набрала номер Софії:

– Як твій день? Ти не замерзла?

– Ні, саме добралася додому, закуталася в теплий плед і п’ю волошковий чай, який мені, як би то ти назвала, заварив батюшка.

– От і добре. А знаєш, чого бракує мені?

– І чого?

– Рожевих фіранок у квіточки. І грінок із часником. І сусідки, яка могла би пекти макові струдлі.

– О, так у чому проблема? У семінарії, знаєш, скільки майбутніх священнослужителів є…

Дівчата продовжували сміятися, виголошуючи мрії й припущення, а тим часом собака зручно вмостився Софії біля ніг, чоловік засвітив торшер і всівся з чималим стосом книжок у крісло, за вікном сипав сніг, освітлений жовтим м’яким світлом самотнього ліхтаря на тихій вулиці, де ніхто нікуди не поспішав.