Я несміливо просунула голову в коридор, оглядаючи приміщення. Привітний господар, помітивши ранню відвідувачку, відразу взяв мене за руку, глянув на білі рукавички й здивовано запитав:

– Білі?

Я кивнула.

– Як красиво!
– вигукнув він.

Я засміялася й запитала, чи подають тут віденську каву. Господар трохи знітився, а потім, так само розгублено, відповів:

– Ну… це - частина Відня, і вся кава, виходить, тут віденська… Чи як?

Я вже знала, що нікуди звідси не піду, поки не скуштую напою, приготованого цим чудовим чоловіком, трохи схожим на доброго чарівника.

– Тоді я хочу віденської кави!
– твердо сказала йому.

Господар галантним жестом запросив мене досередини.

У маленькій і дуже затишній кімнатці, заповненій свічками, книжками й красивими різнокольоровими стільцями, вже сиділа літня пара австрійців за вранішніми напоями й цілою горою дзбанків із різним повидлом.

Поки я складала парасольку та вмощувалася за столиком біля вікна, господар метушився коло мене.

– Ви ж хочете меланж, правда?

Я страшенно люблю, коли хтось вгадує мої кавові чи музичні смаки. «Правильна» музика вже лунала в кімнаті, а тепер ще й «правильна» кава! Це місто не припиняло зачаровувати.

– Я хочу те, що ви мені порадите. І струдель! Кажуть, віденський струдель із яблуками - найкращий у світі! До речі, ви знаєте, що традицію славетної віденської кави започаткував українець - Ю. Кульчицький?

– О!
– він покрутився на місці, немов шукаючи поглядом у закапелках кімнати правильну відповідь.
– Не знав… То ви з України? У вас там якісь дивні політики, в Україні… Але дуже красива земля! Правда, що у вас дивні політики? Як вас звуть? Мене, до речі, звуть Армін.

Господар заметушився ще більше, а до розмови долучилася літня пара. Їм теж було цікаво послухати про дивних політиків і казково красиву землю. Армін, скориставшись миттєвою паузою, вибіг готувати меланж.

…Пухка пінка, наче хмаринки із запахом гіркого шоколаду, гіркувато-солодка кава з яблучним струдлем смакували чудово. Армін умостився за столиком навпроти. Запитував, чому відома українська діячка весь час носить біле й плете собі косу, та чи не шкода їй на те часу. Знову казав, що Україна дуже красива. Ділився по секрету, що австрійцям не подобається, коли німці виграють у футбол, бо їм самим це ніколи не вдається (ну, вдалося лише раз, і то давно). Розповідав казку про мудрих вовків із Баварії й порівнював їх із євреями, яких дуже любить, хоч сам і не єврей. Я помітила серед книжок на етажерці «Пробачте Австрію. 1945»

– А почитайте мені щось німецькою?
– попрохала я гостинного господаря.

– Почитати? Що вам почитати?

Я підійшла до книжок і вибрала великий альбом із фотографіями і віршами. Відкрила на «Осінній сонаті» Рільке.

– Ось це, будь ласка…

Він відповів, шо не любить читати вголос і вдавано невдоволено пихтів над книжкою, але таки прочитав, виразно й красиво. А коли підвів очі та побачив, що всі дивляться на нього й усміхаються, поспішив змінити тему:

– Мела-а-а-анж, - сказав він мені, - ви п’єте мела-а-а-анж. Ану скажіть: мела-а-а-анж!

Я повторила, але Арміну моя вимова геть не сподобалася. Він махнув рукою й узявся повторювати по складах. Чоловік так старанно вчив мене правильно вимовляти це слово, неначе від скорочення звуку «а» в каві осіла б пінка.

– Ви давно в Європі? Звідки їдете? І куди?
– знову почав допитуватися невгамовний господар.

– Я щойно з Будапешта, а завтра - в Прагу, - відповіла.

– Що? В Прагу! Ви їдете в Прагу і їсте струдель тут? Як необдумано! Найкращий струдель готують у Празі, точно вам кажу.

– А каву?
– трохи кокетуючи, запитала я.

– Каву? Таке запитаєте! Найкращу каву - безсумнівно!
– готують тут.

Над нашими головами раз у раз пролітають чайки. Ми з Джошем сидимо на розцяцькованих подушках, розкиданих по всій долівці відкритої тераси на даху, і нам видно море. За нашими головами - купол Айї-Софії та гострі списи її мінаретів. Джош відклав убік гітару й дивиться мої світлини. Я дивлюся на море й нікуди-нікуди не хочу йти.

Я не з тих, хто закохується з першого погляду. Але Стамбул мене зачарував - я люблю це місто від самого ранку, навіть сильніше, ніж учора. Саме вчора ввечері я прилетіла сюди й одразу захопилася. Минула лише одна ніч, а всередині вже визріло щось схоже на любов. Це трохи дивно, але я намагаюся ні про що не думати. Любов усе одно неможливо осмислити, хоч як старайся.

Я давно помітила, що, коли любиш місто, воно неодмінно відповідатиме тобі взаємністю. Так вони вже влаштовані, ті міста. Тож я люблю Стамбул, він любить мене і Джошеві подобаються мої знімки. Він питає, як довго я зазвичай чекаю, поки зможу впіймати гарний кадр. Але я не чекаю зовсім - я йду, усміхаюся своїй новознайденій любові, а кадри так і злітаються в мій фотоапарат зусібіч - самі. Я кажу це йому, і він чомусь сміється. Хлопець розповідає мені про Нову Зеландію, звідки він родом, про Замбію, де працює геологом, і про далекі світи якими мандрує. Розповідає про батьків, сестер і брата. Потім - про мрії. Біля моря так приємно мріється!