Ні до якого Львова я, звісно, не їду, але на душі стає легше. Я заплющую очі й уявляю вузькі вимощені бруківкою вулиці, красивих квіткарок, затишні кав’ярні. А тоді згадую хатинку Карлсона, мені стає добре й смішно, і напруга геть спадає. Назар може бути спокійним за свій Інтернет.

У хатинці Карлсона і живе цей довгокосий хлопець, схожий на індіанця. Якщо відшукати у самісінькому центрі Львова одну старовинну кам’яницю, а тоді довго підніматися під самий дах дерев’яними гвинтовими сходами, то можна втрапити в маленьку помаранчеву кімнатку, де на стіні висить картина, перевернута догори дриґом: то Назар вирішив, що якщо ця абстракція висітиме «правильним» боком, вона нічого не означатиме, а якщо її перевернути, вона нагадуватиме веселий смайлик. А ще з вікна крихітної вбиральні видно верхівку ратуші. Коли приходиш туди в гості, бородаті фрази про «припудрити носик» залишаються незатребуваними - там котується геть інша словесна пропускова валюта: «Хочу глянути на ратушу». Ну чи щось у тому ж дусі.

Господар карлсонівської хатинки насправді варить дуже смачну каву - з молоком. І, на відміну від справжнього Карлсона з його недоторканним-для-усіх-крім-нього варенням, зовсім не шкодує її для своїх друзів.

Ми з коханим хочемо поїхати до Франика. Я запитую Назара, що там потрібно дивитися насамперед. Він відповідає, що річку, і додає, що зараз вона може розливатися, бо «сніг сходить із гір». Я не відразу можу збагнути, звідки в зазвичай жартівливому джмейлівському чатику взялося таке речення - музика слів «сніг сходить із гір» може звучати хіба зі сторінок повістей, скажімо, якогось Коцюбинського. Але Назар не жартує, він знає місто, у якому виріс, він знає, що означає «сніг сходить із гір», і він уважає, що це красиво. А ще він переконаний, що подорожувати закоханим людям треба тільки вдвох, у жодному разі не поодинці.

Тож коли мені випадає нагода на декілька днів вибратися у далекі мандри - у якийсь там Лондон чи Стамбул - самій, побавитися у відчайдушну пригодо шукачку, в якої за плечима немає кухні, гори прання й цебра зі шваброю, немає роботи й обов’язків давно заміжньої галицької пані, а є лише дорога, мапа, фотоапарат, маленький червоний блокнот, ручка й легкий наплічник, я тішуся й гордо розповідаю по поверненні про свої подорожі, а Назар робить вигляд, що він не чує й не бачить цього. Мої мандри, навіть найцікавіші, якщо вони були без коханого чоловіка, не варті уваги мого друга.

І все ж - я добре пам’ятаю - наша перша розмова була про міста. Ми зустрілися у (на диво напівпорожній, тобто із зайнятими лише сидячими місцями) львівській маршрутці, здається, 34-й (то взагалі щасливий на зустрічі маршрут). Він був у своїй чорно-білій, поторсаній, дуже стильній «арафатці», я куталася у великий коричневий, привезений із Лондона, шарфик, у тон ковбойським чобіткам, привезеним із якогось дрібного містечка на просторах Північної Кароліни; ми привіталися й почали говорити про міста. Отак от одразу. І саме про міста.

Тоді, десь посеред львівських вуличок, цей усміхнений Карлсон, підозріло схожий на індіанця, розповів мені про відцентрову й квартальну побудови міст, із того часу я знала на одну маленьку таємницю Всесвіту більше. Саме відтоді я розумію, чому одні міста огортають мене ковдрами, поять чаєм і дають відчуття дому, а інші - розгулюють, змушують ніяковіти й постійно нагадують, що я в гостях. Міста-сонечка, оті, з відцентровою побудовою, вважають мене за свою. А юні урбаністичні велетні зі своїми кварталами відчувають нюхом у мені анархістку, не створену любити мегаполіси, і дивляться ображено й холодно своїми скляними очима. Усе так просто. І як я раніше не здогадалася?

І взагалі, думаю, що це невимовно добре, коли є міста, які тебе люблять, і є люди, яким довіряєш настільки, що можеш легко плакати їм «на плечі». Друзі, які не звинувачують, не ставлять зайвих питань і не пропонують одразу рішень. Які готові вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне - і водночас лікуюче. Однак у присутності таких людей сльози інколи зникають самі собою. І тоді достатньо просто бути поруч, усміхатися, слухати й насолоджуватися теплом і світлом. Не знаю, звідки вони такі теплі беруться, просто тішуся, що вони є.

Можна подумати, що я пишу це все, бо Назар належить до рідкісної породи чоловіків, назвемо її, скажімо, породою «світлих карлсоноподібних чоловіків-несподіванок», яка вже майже вимерла або й ніколи - ну, майже ніколи - не існувала, і я просто зобов’язана зробити ескізи про нього для якоїсь там Червоної-книги-особливих-людей. Але то не так. Він вірить - і я не можу з ним не погодитися, - що хороших, світлих, несподівано добрих людей у цьому світі хоч греблю гати.

Просто у нього теж скоро день народження, я збираюся зателефонувати йому пізно ввечері, сказати, що спання зачекає, а поки треба вислухати мої вітання; а тоді переслати йому цей шмат паперу: аби-сь знав, що всі, навіть найдрібніші, приємнощі, які ми робимо комусь, не забуваються…

У дитинстві я, напевне, як і кожен хлопчик, читав багато книжок про різні казкові пригоди великих і дрібних героїв. Про сміливих гобітів, страшних орків, світлих поводирів і Око Саурона. У снах мені ввижалися страшні провалля, густі ліси, липкий туман, потворні карлики й лицарі на білих конях і в лискучих обладунках. Мені примарювалися відьми й чарівні принцеси, яких потрібно було рятувати.