У Інни було велике біле горня з намальованою на ньому затишною хатинкою. Купила його в художника в одному з європейських міст. Мандруючи, вона ніколи не пов’язувала місце з подією, чи людиною, чи навіть із будівлями. Зате завжди пам’ятала відчуття. Так ось, у місті, де вона зустріла художника, що розписував горнятка, їй було дуже добре. Відтоді вона завжди возила те горнятко з собою

А потім, коли їй було зле, десь у тій самій далекій і чужій Європі, де час від часу, точніше, місце від місця таки накочувалися грози самотності, вона вийшла прогулятися вимощеними бруківкою вулицями. Дув пронизливий вітер, і вона куталася в тоненький шарф - інших із собою не мала. То був десь листопад, і місто майоріло нагадуваннями про близькість Різдва. Їй те все видавалося комерційною мішурою і не проймало зовсім. Але коли вітер особливо обпік обличчя й вуха, Інна повернула в якийсь закапелок і… натрапила на рукодільну крамничку.

Там було спокійно й тепло. Такі кумедні плетені ведмеді й санта-клауси. Різнобарв’я шарфиків і светрів. На полицях у плетених кошиках пістрявіли пухнасті клубочки ниток. Інна, не роздумуючи, взяла в руки один, що нагадав їй сонну сіру кішечку, вибрала відповідну пару спиць й підійшла до каси. Привітна літня жіночка усміхнулася дівчині й похвалила її вибір. Здавалося, навіть без напускної європейської ввічливості. Ця жінка була якась жива, справжня, щира.

Коли Інна повернулася до готелю, то знайшла молоду дівчинку-емігрантку, що працювала в фойє, і віддала їй свій квиток у театр. Очі дівчини неймовірно засяяли.

Той вечір Інна вирішила провести сама. Вона ввімкнула улюблений джазовий альбом, де було багато отого чаймсу, і сіла плести собі теплий шарф. В улюбленому горнятку парував чай.

Шарф вийшов пухким і майже невагомим, але все ж таким теплим і затишним. Візерунок удався досконало, а клубочок ниток зменшився до розміру ну зовсім маленького, ще, мабуть, сліпого кошеняти. З нього вона виплела камізельку для свого улюбленою горнятка - щоби не так обпікало пальці й довше зберігало тепло. А якщо чесно, то просто заради краси.

А потім вона повернулася додому. Зле німецьке посольство з якоїсь незрозумілої причини не відкрило їй наступної візи, й вона втратила свою улюблену мандрівну роботу. Може, і на краще. Бо в цій дорозі, в шматках міст, в готельних ліжках вона вже було почала втрачати себе.

І ось вона вдома. Батьківська хата, в якій виросла, безмежність краєвидів перед вікнами веранди. Дівчина стояла на терасці, обплітаючи пальцями улюблене горнятко в камізельці й куталася в майже невагомий, але теплий і затишний шарф.

Дощ навколо вигравав ніжний джаз і нагадував про дитячі мрії.