Вона саме повернулася з подорожі й телефонувала Андріані.

– Як ви?
– Голос Олени був якийсь обвітрений, трішки різкий і, тим не менше, рідний і приємний.
– Андріано, я точно знаю, що ви сильні й усе подолаєте. Але як ваші позивачі, не вгамувалися?

– Ой, Оленко. Хто ж угамується - вони або виб’ють із нас гроші або ми доведемо правду і їм нічого не залишиться, як визнати поразку. Вони не здадуться так просто, допоки не буде остаточного вироку. Таке відчуття, наче живемо за Кафкою, як у тому його «Процесі», пам’ятаєш? Нам ніяких претензій не висувають поки, але вже готують якісь документи й вимагають грошей… І ми не знаємо, за що братися… Знаєш, може, врешті доведеться тікати з тобою на якийсь там острів Мзумбу-Бумбу…

– Ох, хай лишень спробують вас пальцем зачепити.
– Сталевий голос Олени набирав шуму, мабуть, океанського.
– Я розкажу своєму знайомому тайфуну - ми з ним потоваришували, то він їм дахи позриває!
– спробувала пожартувати Олена.

– Та ні, не треба аж так. Ще зачепить коюсь із сусідів, він нестримний - твої заокеанські друзі ж іншими не бувають. Усе в нас уладнається. Знаєш, поки чергувала ночами в лікарні біля Олега, не могла заснути, виходила в коридор і перечитувала Кафку. І знаєш, що я подумала? Може, він і передбачив наше теперішнє, а ось кінцівку вигадав - бо наша була надто гепі-ендова, і він подумав, що то применшить літературну цінність його твору. Ось і приписав щось страхітливе. А в нас усе буде добре, розумієш?…

– Розумію, сонечко. Саме так і буде. До речі, я привезла тобі подарунки із Заокеанії. Давай увечері зустрінемося за чаєм?

Андріана прийшла додому й тихо відчинила двері. Олег не зустрів її гучним привітаннями, мабуть, спав. Жінка беззвучно роззулася і навшпиньки пройшла до спальні - коханий лежав, згорнувшись калачиком, лише зламана нога була випростувана. Його чоло було спітнілим, а губи - міцно стиснутими. Вочевидь, йому щось боліло. Андріана поклала руку чоловікові на голову й почала пальцями перебирати волосся.

Олег не прокинувся, лише легенько порухався. Але від того руху його обличчя раптом скривилося, і він важко застогнав.

– Олежику, сонечко, я тут, що з тобою? Тобі щось болить? Ось водичка, попий!
– жінка стала навколішки біля ліжка і простягла коханому склянку з мінералкою, що стояла на ослінчику.

Але Олег продовжував важко стогнати і попросив викликати «швидку».

За півгодини в двері подзвонили.

Тоді все відбувалося дуже швидко - крики, носилки, якісь указівки, штурхання, Андріанин плач, вовтуження, суворий голос лікаря, - і вони вже всі були в машині «швидкої допомоги».

Олега везли на операцію. Як виявилося, у нього були пошкоджені внутрішні органи - але, складаючи поламану ногу, лікарі не додумалися зробити рентген, і так і відпустили пацієнта додому… Ситуація була дуже небезпечною.

Андріана стискала руку чоловіка в своїх долонях, зойкала на кожній ямі, благала водія їхати обережніше, але їй наказали сидіти тихо

Жінка плакала й молилася.

А потім почала дякувати: що у неї є цей чоловік, що він вижив у тій страшній аварії, що вони зараз разом, і що начальниця відпустила Андріану раніше, і що в них залишаються шанси… І що все неодмінно буде добре.

Андріана згадувала, як її друг колись цитував когось із американських поетів: «Я відчуваю, коли смерть близько, що життя все одно ближче». І раділа, що в неї є такі чудові друзі, які можуть надихнути й підбадьорити.

Жінка набрала номер телефону «Катріни» й сказала, що не прийде на зустріч - звісно ж, Оленка обіцяла приїхати в лікарю і побути з Андріаною. І це також тішило. Бо завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.

І нестримна дівчина приїхала - з обвітреним обличчям, сміливим поглядом і твердою впевненістю, що після таких складних випробувань обов’язково будуть великі благословення від Бога для Олега й Андріани.

Поки йшла операція, дівчина розповідала подрузі, як перехоплює подих, коли сильний вітер дме тобі в обличчя з океану. І яким маленьким здається наземний світ, коли торнадо розгулює по полю, танцюючи свій відьомський танець. А ще - яке прегарне нічне небо над екватором. І яка незвична свіжість у легенях, коли стоїш над великим водоспадом.

Андріана слухала й забувала думати про сумне - і сумного ставало дедалі менше. Операція пройшла успішно, а все решта не мало ніякого значення. Бо Олег, ледь прийшовши до тями після наркозу і дуже ще смішно ворушачи язиком, зізнався дружині в коханні й розповів їй, як йому добре й спокійно поруч із нею.

А хіба може бути погано й сумно, коли тебе так люблять? І коли в тебе є такі друзі? І коли від ураганів перехоплює дух і голова йде кругом, але тим приємніший потім спокій?

Андріана поклала голову на лікарняну подушку поруч із чоловіком, увімкнула музику, поділилася одним навушником із коханим, і вони взялися танцювати пальцями, не зважаючи на Оленин фотоапарат, її сміх і надто серйозних медсестер.

Музика закінчилася, але Андріана продовжувала співати, абсолютно недоладно й місцями фальшиво, але натхненно: