Шрифт:
– Дай-но, подивлюся. Берлін, так-так.
Ярина всміхнулася кутиками губ, поцілувала все ще набурмосеного чоловіка в чоло й понесла пакетик на кухню. Ще якась хвиля - і там почулося бойове гудіння блендера.
Коли жінка повернулася до вітальні, чоловік уже зручніше вмостився на канапі й із ледь помітною усмішкою розглядав уміст круглої вази.
– А пам'ятаєш, як за нами румунська politie de frontieraгналася, бо в нас були українські номери?
– Ще б пак, п’ять разів поспіль зупиняли, не було їм чим зайнятися, - відповіла Ярина, вручаючи чоловікові склянку з полуничним смузі.
– Давати соломинку чи так видудлиш?
– Так…
– А ще ми навчилися казати «моцюмеск» і всім без розбору дякували.
– Ага, поки ти не подивилася в словник і не побачила, що треба було казати «мулцюмеск» чи як там вони те читають.
– Ну, знаєш. А як американці нам «джякують», ти ж не ображаєшся? Думаю, румуни теж не ображалися. А як вони смачно готують…
– Ну, ти готуєш не набагато гірше, - підморгнув Мирко дружині.
– Та йди. Пий своє смузі, я йду дивитися на каву. А то збіжить…
– Як наш чеський потяг… «збіжав», - замріяно сказав Мирко, дістаючи ще один пакетик і читаючи напис на ньому.
– Угу. А ти стояв, розгублений такий, жбурнув валізу на землю і кричав: «Позор!». І всі на тебе зглядалися, бо по-їхньому то «увага», і вони чекали почути від тебе щось дуже важливе .Збитошник!
Ярина зайшла на кухню, втягнула носом аромат і примружила очі від задоволення. Ще хвильку - і кава підніметься, куди треба. Жінка поставила два глиняних горнятка поруч, облила їх окропом ізсередини й швидко вилляла з них воду. Тоді зняла турку з піску, граційним жестом нахилила над горнятками - гарячий запашний напій тоненькою цівочкою заструменів у посудини. Ярина дістала вершки з холодильника й додала їх зверху, а потім ще й притрусила все тертим шоколадом і горішками.
– Мирку, а яку ми каву в Берліні пили, ти пам’ятаєш?
– гукнула вона голосно, щоби чоловік почув її у вітальні.
– Вода - з термоса, кава - з пакетиків, якась там «три-в-одному»! Тобі допомогти?
– Не треба! Можеш музику ввімкнути хіба.
– Я зараз не в настрої до музики, люба.
– Штраф за відмову слухати музику, коли тебе жінка просить, - миття посуду ввечері.
– Мовчу!!!
Ярина подумки усміхнулася, поставила горнятка на тацю, коло них - тарілочку, на яку висипала залишки печива. Гірка вийшла досить скромною. Полуничний пиріг був би дуже доречним. Але чим не пожертвуєш заради чоловіка з сумними очима.
– Посунься.
Мирко сів на канапі, Ярина поставила тацю на журнальний столик і вмостилася поруч із чоловіком.
– А що там ще було в Берліні цікавого?
– Прогулянка по даху Рейхстагу та під його скляним куполом.
– Ну, то було цікаво тобі. А я боялася висоти й думала про війну. А ще?
– Дощ і осінні дерева.
– І двадцять кілометрів пішки за один день… І ти загубив свою шапку.
– А ти зненавиділа свої балетки, - засміявся Мирко й потягнувся за черговим печивом.
– Зненавиділа. Але наступного дня знову пурхала в них, яко метелик, забув?
– Ти вмієш швидко забувати погане, - сказав чоловік, і на його обличчі знову з’явилася тінь вселенського смутку.
– Я теж так хочу.
– І ти вмієш. Лише… лінуєшся. То я ввімкну музику?
– Якщо я відмовлюся, ти змусиш мене прати постільну білизну вручну, так?
– Навіщо така безглузда експлуатація золотих рук? Відмовишся - то відмовишся. Ну, доведеться тобі завтра теж мити посуд, подумаєш…
– Тільки не «Бітлз».
– Як скажеш, коханий. Але тоді останнє печивко - моє.
Мирко засміявся і весело притягнув дружину за талію до себе. Вони впали на канапу, ледь не перевернувши столик із посудом на себе. Ярина сміялася щиро, безсоромно, не стримуючи себе. І чоловікові теж зовсім розхотілося сумувати. Вони перебирали пакетики з цукром, згадували про подорожі й забували погане, що трапилося за день.
– Ну, то що там пропало?
– Ярина підняла голову з Миркового плеча й зазирнула чоловікові в очі.
– Що? А. Та ну, повторюватимеш усілякі дурниці. Нічого не пропало. Усе ціле-цілісіньке. Лишень трохи цукру бракувало.
ШАРФИК ДЛЯ ГОРНЯТКА
А навколо - ні душі. Лише незвична ще поки весняна зеленість. І цвіт. І сіре, трохи важке, а трохи прозоре небо над головою.
А ще - дощ. Таке тихе, заспокійливе шелестіння, щось між «ш-ш-ш» і «дз-з-з», наче хтось дуже вправно грає на чаймсі, таких дзвіночках у рядочок, що зазвичай висять поряд із джазовими барабанами.