– І нехай собі десь бушують хвилі, нам взагалі не страшно, і нехай навіть зникають із рахунків гроші й б'ються машини, і нехай недобрі люди намагаються попсувати нам щастя, і нехай замерзають від морозів озера - але все це нічого не вартує, коли є любов, віра і крихта божевілля. І такий чоловік, як ти, Олеже! І такі безстрашні друзі, як «Катріна»! І ла-ла-ла-а-а-а-а-а-а-а!

Олегу злипалися очі, але він сміявся. А далека від музики Олена відстукувала такт ногою.

Врешті молоді обоє заснули - і подруга вкрила їх ковдрою із сусіднього ліжка й тихенько вийшла. Їхній ураган, на щастя, вже проминув і навряд чи повернеться знову - «Катріні» ж, як завжди, хотілося нових пригод. Тільки десь на Балі. І обов’язково - з гарним закінченням.

Чомусь, тільки-но листя перетворюється на шурхотливе золото, хочеться починати плести теплі барвисті шарфики. І писати дитячі віршики. Кутатися в затишний плед, і гаряче горня із духмяним чаєм обов’язково ставити на підставку з ялівцю, щоби запах ішов по всій хаті. Так само обов’язково обплітати пальцями те горня і вслухатися, як м’яке тепло розходиться по тілу.

Олеся була вчителькою, і перше вересня для неї означало зустріч із великою радістю - галасливими дітьми, і великою морокою - календарним плануванням, довгими педрадами й горою журналів. Вона навчала діток малюванню, і ніяк не могла собі пояснити, для чого вчительці малювання писати всі ці конспекти уроків і як можна ставити за учнівські твори оцінки.

– Мабуть, я не зовсім правильна вчителька, - казала вона собі, - а тому мені можна хоч інколи порушувати правила.

Олеся чемно переписувала освітню програму до свого зошита й майже завжди брала його з собою на уроки. Однак із сумки так і не виймала, а малювали-ліпили її учні лише те, що їм хотілося. І тому витвори малесеньких художників завжди були такими натхненними й живими. Олеся знала лише одну оцінку - «відмінно».

Її бабуся теж була вчителькою, і навіть коли вийшла на пенсію, їй продовжували снитися нічні кошмари, що вона забула конспект, а на урок прийшла завучка. Олеся лише хихотіла у відповідь на таку розповідь - ну і що? Головне ж - результат…

Проте на минулій педраді Олесі таки зробили суворе зауваження. Чиясь мама поскаржилася, що її дитина нічого не вчиться на уроках малювання, а «базграє» лише те, що вміла робити і в садочку. Директор дослівно передав оте «базграє» і, насупивши брови, звелів припинити такий безлад і почати навчати дітей за вимогами програми. Якщо ж Олеся не послухаються, то він уже давно має на її місце людину, яка не створюватиме школі стільки проблем.

Олеся йшла додому через золотий-золотий пролісок, у своєму червоному плетеному шарфику і червоних чобітках. Вона усміхалася, бо в таку осінь неможливо не усміхатися. І заплакала лише тоді, коли згорнулася калачиком у своєму затишному кріслі, вкрилася пледом, а по кімнаті кучерявими завитками пари розлетівся запах липового чаю та ялівцю. Олеся розглядала малюнки своїх вихованців: такі виразні, настроєві, такі неповторні. Поруч лежала стара папка, у ній були роботи учнів, які вона зібрала, ще коли була практиканткою. Тоді вона мусила їх навчити малювати натюрморт: склянку, грушу та яблуко. І зараз Олеся не хотіла відкривати ту папку, бо знала, що там, окрім сірості й нудних ліній, немає нічого… У тих малюнках не було душі…

Але хто може плакати, коли за вікном усміхається осінь? І наступного дня Олеся попросила своїх учнів малювати вересень - таким, яким хотіли б його затримати назавше. Вона теж сіла малювати. І малювала рожевощоких своїх вихованців, і блиск їхніх очей, і багато-багато золотого листя, і барви звідкись у неї бралися такі радісні, такі теплі й такі невимовно добрі.

Із тих робіт, які намалювали діти, Олеся зробила виставку. На кращій вона ще не бувала. Тепер молода вчителька знала точно: серед її учнів є майбутні Моне і Ван-Гоги, Далі й да Вінчі. А вона свою місію виконала.

На місце Олесі таки взяли іншу вчительку, бо який директор терпітиме у своїй школі свавільну вчительку малювання? Та, попри всі погрози й умовляння, діти продовжували імпровізувати на уроках.

Олеся ж відкрила свою студію, де навчала майбутніх художників малювати з любов’ю. Студію вона назвала «Вересень»…

Олеся поверталася додому зі школи. Сьогодні був останній навчальний день у цьому семестрі. Увечері для дітей улаштують новорічне свято. Але вона на нього не піде, задавнена застуда їй добряче дошкуляла, і єдине, про що дівчина зараз мріяла, - це гарячий чай із медом і тепла ковдра. Ковдру з овечої вовни колись для неї пошила бабуся. Це була майже єдина пам’ятка від неї, не рахуючи декількох світлин. Олеся була сиротою, і бабуся виховувала її сама, а кілька років тому померла…

Удома дівчину ніхто не чекав, і поспішати було нікуди - все одно доведеться на самотині пересидіти всі свята та довгі зимові канікули, - але Олесі чомусь дуже хотілося додому. Відпочити від шуму й гаму шкільних коридорів, від учнівських зошитів і своєї червоної ручки, від пронизливого звуку дзвоника і… від тих поглядів. Зверхньо на Олесю дивилися всі, починаючи від директорки та вчительок і закінчуючи модницями зі старших класів.

Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте була бідною і мала обмаль одягу, а такого в провінційній школі не пробачали. І учениці й учительки одна поперед одної викуповували модні вбрання й хизувалися ними, пихато проходжаючи коридорами на перервах.

В Олесі ж було дві добротні, але достатньо зношені кофтини, дві спідниці та старенькі підтоптані черевички. Усе було чистим та охайним, але віддавало позаторішньою (чи тільки позаторішньою?!) модою, провінційністю (а в глибинці ж так ненавидять власну провінційність і не люблять її у комусь, намагаючись бути нібито непричетними до «сільських манер») і убозтвом.

Олеся й сама була не проти оновити свій скромний гардероб, однак усі заощадження мусила віддавати банку - дівчина сплачувала кредит за хатинку, яку придбала в райцентрі: одних лише грошей від проданої глинянки з обійстям у селі не вистачило.