Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.

– Боже Великий Єдиний! – кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, – Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?

– Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, – знизав плечима Дордже.

– Та тут же всі уроди… – шипіла Редька. – Куда ти мене притягнув?

Вона сплюнула теракотовою пилюкою. При дорозі сиділи недоброго виду бабки. Одна з них показала Редьці браслетика. «На продаж» – вирішила Редька і похитала головою. Бабка витягла зі складок спідниці чорний пластиковий мішечок. Багатозначно підняла брову й вишкірила жовто-коричневі зуби. «Опіум», – зметикувала Редька і вишкірила зуби у відповідь. Видно, вийшло страшно, бо три баби перезирнулися між собою, а потім, як зазвичай роблять у цих краях, аби зняти ніяковість, розреготалися.

– Спитай якось у цих пушерів, шо в них так воня тут. А я спробую захиститися у цьому чудо-готелі…

Чудо-готелем заправляли бізнесмени китайського походження. Вони цілими сім’ями безперестанку їли щось жирне, витираючи пальці об рожево-золотий одяг, аби порахувати гроші. Привітності в них було рівно на ту ціну, яку заплатить рідкісний подорожній за ці кімнати з запилюженими вікнами, крихітними бамбетлями й дірявими ковдрами. З вікна кімнатки на верхньому поверсі, через решітку й додаткову сітку, так ніби тут було що вкрасти, відкривався вид на внутрішній двір місцевої монастирської школи, де зараз малі послушники, ревучи, колотили молотком у дві перехрещені дерев’яні штахети.

– Буддистські монахи розпинають Христа, – сказала Редька і сама припухла від свого блюзнірства. Видно, сильно давався взнаки місцевий аромат.

Дордже, що вернувся за кілька хвилин, не сильно її втішив щодо запаху.

– Ти права. Таки хтось помер. І в селі цьому люди вірні традиціям, як уже ніде інше.

– В сенсі? Прогулюють жмура по вулицях сорок днів після смерті? Тут і так в них все виглядає, ніби на тому світі.

– Ні. Все ще поетичніше. Жмура, як ти кажеш, спершу вдягають у його одяг задом-наперед. Потім зв’язують мотузками, аби сидів, як ембріон, коліна під бородою. Відтак запихають тіло у великий глиняний глек. Дають йому там настоятися. За кілька днів виймають, трохи глек від трупної рідини споліскують. А на тому концентраті, що в глеку лишився, заварюють чайок чи супчик. І поять ним усе село. Мовляв, покійний був щедрою людиною і дбав про те, аби нагодувати голодних.

– Так. Кажись, я сьодні без вечері. – Редька відчувала, що зараз від усього цього блюване. А надто сприяла цьому спека і викурений перед приходом Дордже завиванець із місцевим сіном.

– Ну і даремно. Подорожніх теж запрошують на заупокійний супчик. А потім – всі в караоке.

У містечку й справді жила більша частина китайців, що, попри родову ненависть до японців і пам’ять про їх геноцид, перебрали собі найгіршу японську звичку. Як тільки наставала темрява, злачний район Муанг Сінгу – між лікарнею й військовою частиною – загорався психоделічними вогнями й заводився дурними голосами. Народна душа співала. Дуже високими голосами й майже зі стовідсотковим непопаданням у ноти оригіналу.

– Добре, що ми тут проїздом… – риторично помітила Редька, насипаючи собі недосмаженої китайської картоплі з цибулею, коли вони таки зважилися вийти зі свого «опіумного притону» на вулицю поїсти вечерю.

– А чого? Дуже спіритичне місце. Проживши в ньому рік, відробляєш карму на покоління вперед. – Кажучи це, Дордже, на превеликий подив Редьки, підморгнув китаяночці зі срібними підвісками в волоссі й обабіч вух, що саме подавала йому пересмажений тофу.

– Ні. Давай уже дочекаємося, коли відкриється цей їх головпоштамт, візьмемо наші явки з паролями з ящика 7 – цікаво, їх тут скільки взагалі? – і потиснемо кудись із цього заповідника.

– Дивно. Я думав, ти захочеш відкрити тут школу для благородних дівиць. – Дордже з присвистом, як то заведено в деяких народів, засмоктав у себе соус і для рівноваги почавкав.

– Не люблю китайців, – риторично помітила Редька.

– Це ж чого? В дитинстві магнітофон не довго прослужив?

– Ага. І бабця не купила рожеве китайське платтячко з принцесою, як у сусідки Іри… Нє. За Тибет не люблю. І за жадність. Пам’ятаєш, я виходила на станції в туалет? Так от, його теж китайці приватизували. Уяви собі картину: стоїть стандартний туалетний сморід у заповітному кутку, а на вході в цей куток сидить китайська парочка під п’ятдесят. Всі розкішні, в золоті і в рожевих, знову ж таки, спортивних костюмах. Беруть засмальцьованими пальчиками гроші в туалетних клієнтів і продовжують наминати жирну свинину. При цьому більш щасливих лиць я вже давно не бачила – така ротація клієнтів. Найліпший бізнес – гімняний.

– Ага. Ти їж, до речі, їж.

– А один мій знайомий, – продовжила Редька, – недавно захотів у Тибет. Ну, в нього папіки багаті, то він собі духовно розважається… Не в цьому справа. Він купив там був квиток на поїзд до Лхаси, а китайози раз – і закрили Тибет для іноземців. На два місяці. Гроші йому, ясне діло, ніхто повертати не збирався. Вони в Китаї тільки одностороннім рухом переміщаються. З твоїх кишень у їхні.

– Уряду.

– Шо?

– В кишені уряду.

– А. Ну, певно. Так той же уряд дере бабло зі своїх же рідних китайців так, як може. Їх же нікуди не випускають, то став популярний туризм у країні. І от уяви собі – прекрасний вид на ріку чи гірську панораму, народ тільки і мріє, що сфоткатись там і бабці послати. А запопадливі працівники туризму – бац! – і стіну бетонну там гаратають. Із кри-ихітним таким віконечком за ширмою. Хочете видок – платіть, і будь ласочка. Фоткайте, скільки влізе.

Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.

Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.

У двері кімнати постукали.