– Ага. Вночі вернеться зі своїми найближчими родичами і все доїсть.

– Диви-диви, вже й відійшов, і знову вертається, ще на прощання надкусити.

Редька нахилилася ще нижче, бо серед мурах раптом приземлився комар. Їй стало цікаво, чи нападуть вони на нього.

– Правильно зроблять, – інквізиторським тоном зазначила вона, – нічого бути комаром.

– Та ну. Він навіть не кусається – бач, які довгі ноги.

– Довгі, бо це малярійний комар, – повчально мовила Редька. – Ще зі школи таких пам’ятаю, з картинки в «Біології».

– М-м.

Мурахи, повністю заклопотані своїм хлібом, мало цікавилися худим меланхолійним комаром, тож він, скориставшись слабким шансом, повільно відповз на безпечну відстань трохи вгору диванною подушкою.

– Пішли в дім?

– Пішли.

І тут Редька ненароком штовхнула ту подушку на дивані, й з неї вниз, знову до зажерливих мурах, упав вже геть знесилений малярійний комар – він і до того був наче п’яний, певно, від антимоскітного куріння. Цього разу мурахи зреагували швидко: тут же кинулись на нього зусібіч. Хапнули бідолаху за ноги і за тулуб, притисли донизу. Одна нетерпляча мураха відразу ж відгризла йому ногу. Комар ще трохи жив – кволо тріпотів своїм сірим прозорим тільцем і рештою тендітних довгих ніжок. Тоді інша мурашка кинулась йому до голови – і за секунду комар був уже мертвий, а мурахи розмірено продовжили його розчленування.

– Н-да. Кошерно вони його… – зітхнув Дордже.

– Ага. А ми їм хлібчика, наївні.

– От тобі й організація супер-армії.

– А знаєш, – Редька навіть випросталася, – я все-таки, певно, люблю малярійних комарів. Вони хоча би не пиздять, коли літають. – (Вочевидь, Редка дотримувалась забобону про те, що про мертвих або добре, або нічого.)

– Не… що?

– Ех, – зітхнула Редька, встигши вкотре подратуватися його невинною вихованістю. – Не продукують цей жахливий нудний високочастотний звук, що не дає тобі спати і перетворює в істеричного зомбі з газетою в трубочці. І їх укус не чешеться. Малярійний комар летить собі флегматично і думає: окей, я несу малярію, цього з них достатньо…

– Бачу, ти любиш читати страшні помітки на полях путівників. Бо в «Біології» твоїй таке наряд чи пишуть.

– Та ні. Мені це все тато розказував. Хоча би в чомусь я була краща за мою сестру. Ширше відкривала рота, коли слухала його історії.

По стінах автобусної зупинки (вона ж була кафе, магазин і дім сім’ї господаря) висіло кілька рядів старих кольорових і чорно-білих фотографій. Портрети будистських монахів, лам і йогів, відтак барельєфи з Буддами, пожовклі копії гравюр із мітичними сюжетами і календарі різних років. Все в чіткому ієрархічному порядку. І тільки над одним знімком сивого монаха нахабно висіла вирвана сторінка з рекламою моторного масла. На ній божественний мотоцикліст газував по піску під заздрісні погляди роззяв у футболках і шортах. Все це на пляжі. Мрія про море ніколи не кидає жителів континентальних глибин.

Десь тут же, в глибині приміщення, тоненько дзявкав цуцик.

Робити в очікуванні єдиного на день автобуса особливо було нічого, так що Редька сиділа на фіолетовій пластиковій табуретці, гойдалася на ній, підбиваючи крихітні хмарки пилюки, і витріщала очі на все, що десь майоріло чи рухалося.

Господар – поголений, вгодований, років до тридцяти, але ж уже ґазда – переставляв у шафі баночки з холодним зеленим чаєм і з яковим курдом. [4] Пакетики з печеньками, горішками, засушеною рибою, розміром із гупі, перемішаною з чілі й арахісом, звисали зі стін діафільмовими стрічками, але в жодному разі не змішувалися там із виписаними ієрогліфами. Мабуть, як більшість підприємливих жевжиків в Азії, господар був родом із того ж Китаю. Чи просто фанатів від їх стилістики. Дивно, що в нього не було тут червоних ліхтариків і котика з золотою лапкою «фор ґуд лак».

Ще на стіні, прямо над місцем, де сидів господар в очікуванні автобусів чи покупців, висів його портрет часів не такої вже й давньої молодості, коли дядя служив в армії і носив не майку («алкоголічки» – фешн ворлдвайд) і спортивки, а доста елеґантну сіру форму. Та ще й із якимось відзнаками й ланцюжками.

Над входом у житлову, домашню частину магазинчика, висіли чорно-білі портрети, як зрозуміла Редька, колишніх короля й королеви. А вже від них вусібіч розходилися знімки великої родини хазяїна, грубі копії тонко написаних танка, [5] залакована морська черепаха, ще більше зображень і статуй богів, демонів, будд і тварин – теж, очевидно, божественних.

– Ти диви, який звіринець, – зачудовано проказала Редька, – тут, певно, всі його предки ще з часів потопу.

– А може, його душа у цих поторочах колись притулку шукала. – Дордже шкрябнув фігурку слоноподібної тварини і від неї відвалився шматочок позолоти. Дордже послинив і чемно приліпив її на місце. – Може, то був і не найгірший притулок.

Крім медитативного споглядання своєї колекції і майбутніх пасажирів міжміського автобусу, круглий, задоволений, міцний хазяїн – йому би служити і служити в десанті – займався дивною справою: виносив із глибини хати й розвішував тут і там по балках і мотузках дерев’яні клітки з дивними птахами. Чіпляв їх за срібні гачки в формі драконячих голів і хвостів. Пташки з червоними личками, чорними грудками й довгими чубчиками, скакали між тендітних граток, від однієї зеленої з позолотою порцелянової піалки до іншої, і співали. Та й не ясно було, сумували вони тим співом, чи когось кликали.

Редька, котрій всі птахи, крім орлів і чапель, були на одне курячо-папуже лице, таки не втрималася й підійшла впритул до однієї з кліток. Надто вже не до місця виглядали в ній саме два непримітні зозулясті клубки, такі не схожі на інших співунів-красунчиків.

Менший клубок пив воду з піалки, а більший дивився одним оком то на Редьку, то на її сандалі.

– От якби знати, про що вони цвірінькають?

І раптом, задерши голову і витягнувши шию, роззява почав монотонно випискувати, додаючи крещендо. А потім так само раптово замовк.