– Ну й занудний ти співачок, – Редька подивилася на нього трохи співчутливо.

Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:

– Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».

– Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, – Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. – Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.

– Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, – Редька поворушила чорні пасма його волосся, – точно що мозкова гарячка.

Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:

– У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» – «пропали мої очі».

– Добре шо не вуха… – пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся – видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.

– Пий здорова. – Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. – У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.

– Га?

– Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати – значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.

– Ага. А он гряде автобус. А – нє, курва – вантажівка.

Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. – Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.

Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).

– Диви, дядя такий… – кивнула Редька. – Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган – ба, яка цепура на шиї.

– Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною – його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?

– Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.

Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.

– От за що мені подобаються гуцули і буддисти, – кивнула йому Редька, – що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.

Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.

На розпеченій дорозі закурилося – різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:

– Пішли, це наш.

Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти – ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.

– Ти катаєшся на борді? – доречно поцікавилася Редька.

– Ні, тільки на лижах.

– В Швейцарії, хи-хи?

– В Баварії. Ги-ги.

Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.

– А взагалі я на ці числа мав їхати в Піренеї, дивитися катарські замки.

– Шо за катарські замки?

– Та так. Замки як замки. Просто свідки величної любові й безглуздої жорстокості темних віків. Легенди кажуть, у теперішніх останках Перпетузи колись зберігався священний Ґрааль і спускав звідтам свою благодать на добродіїв. Не знаю… Ґрааль живе там, де у нього вірять. Але катари будували свої замки на вершинах гір – гарний звичай. Мені подобаються старовинні замки і гірські вершини. Тут – два в одному.

– Якщо тебе такі два в одному цікавлять – тобі в Грузію. Там все древніше у кілька разів, ніж у Європі. Церкви на скелях будували, поки твої катари ще замурзані й неписьменні бігали. Грузія – найліпша країна на землі. Обов’язково якось з’їжджу.

– То ти там навіть не була?

– Не твоє сране діло.

Вони якийсь час їхали мовчки. Відтак Редька тихо спитала:

– А де ця твоя… Перпетуза?

Пройшло години дві. Автобус і далі горлав писклявим магнітофонним голосом якусь чи то любовну, чи то патріотичну пісню, Редьці на ноги раз по раз накочувався якийсь зашмарований підшипник, а то й акумулятор у зворушливій хустинці – видно, запчастини водій возив із честю, в пасажирському салоні. На частих зупинках застрибували нові й нові люди, школярки з нахабнуватими поглядами, в підкорочених одностроєвих спідницях підсідали до водія, гиготіли з ним, і ще голосніше робили пекельну музику. Одна з них ледь не всадилася на коліна Дордже. Видно, визнала за місцевого. Гірлянда з рожевих пластмасових квітів цвьохала її по голові, але школярці то не заважало. Вона доїдала якісь пересмажені солодощі з рожевого целофанового пакетика, відтак, зім’явши його, викинула через двері геть, в далекі гори і широкі полонини, витерла по-хазяйськи руки об голі ноги, відригнула вдоволено.