Бумблякевич кивнув.

– Ви не Йогансен.

– Ні. І знаєте, чому? Його викреслили одним із перших.

– Не може бути!

– А так, так! Нехай стане вам відомо, що Майк був невиліковно хворим, йому залишилося жити лічені роки. А може, навіть і не роки. Це жорстоко, я знаю, але іншого виходу не було. Тим часом Ванченко і Штангей закроювалися на дуже серйозних прозаїків. А Лебідь? Це поет від Бога. До речі, кращий за Йогансена.

– Справді?

Замість відповіді Пупс став читати вірша:

– Це Лебідь? – не повірив власним вухам Бумблякевич.

– Ні! – радісно вигукнув Пупс. – Лесь Корсун! Його ви взагалі до уваги не брали, чи не так?

Бумблякевич здогадався, що з ним просто граються, і Пупс ані в думці не має розкрити секрет. Він буде декламувати без кінця, наводячи приклади, які взаємо заперечуються, усе дужче затуманюючи таємничу особу, врятовану підпільниками. І мабуть мав на те свої причини. Можливо, справжня суть крилася в тому, що врятовано було не Йогансена і не Семенка, а когось іншого, когось, хто на ту пору ще не завоював собі гучного імені. Можливо, навіть урятовано було помилково. І тепер Пупс просто боявся помітити на обличчі Бумблякевича ознаки розчарування. Могла бути й інша причина. Допустимо, що врятували Семенка, а він не виправдав надій.

– Пане Транквіліон, а що пишете ви зараз? – якомога буденним тоном запитав Бумблякевич.

Пупс примружив очі і втелющив у співрозмовника довгий пронизливий погляд, мовби збирався просвердлити у його голові дірочку й розгадати, чим той дихає. Та з дірочкою нічого не вийшло. Голова Бумблякевича виявилася твердим горішком.

– Зараз я надаю перевагу історичним поемам. Ось бачите на полиці – поема «Трикутник смерті» в чотирьох томах про наші визвольні змагання. Поруч поема «Крути» в двох томах. Далі йдуть мої літературні спогади в десяти томах. Біоґрафія княгині фон Шруботяг у шести томах, біоґрафія князя Теодора фон Шруботяга у двох томах. Ось такі мої скромні здобутки.

Бумблякевич ввічливо усміхнувся. Він був недалеко від істини.

– Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте відлуння кроків? Це панна Фрузя йде за вами.

І справді, небавом з’явилася Фрузя.

– Пане Бумблякевич, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.

– Бажаю вам щасливих ловів! – гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір’ям.

– Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

– Я ніколи не взував чобіт.

– Ви не були у війську? – здивувалася Фрузя.

– Е-е… ні… Я не хотів іти до війська.

– Хіба таке можливе? Не хотів – і не пішов?

– Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар’ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав’язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую – сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету… Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.

– Чому два?

– А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків – це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар’яти, вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість. А ті, нормальні, опинилися в меншості і стали для нас вар’ятами.

– І що, – підморгнула дівчина, – вас теж осяяло?

– Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль – знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

– Мушу вас покинути, – сказала вона і щезла.

Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші – капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима висіла дубельтівка. Хорти валували і рвалися на смичах. Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами, але деякі мали вже поточені іржею цівки. Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд. Видно було, що на зброї він розуміється.