– З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.

– Справді? І коли саме це стається?

– Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п’ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.

– Звідки вам про це відомо?

– Звідки? З власного досвіду.

– Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?

– А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам’ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.

– То ви теж осяяні космосом!

– Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.

Несподівано князь зупинився, роззирнувся і скомандував розсіятися пагорбами. Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.

Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, сів перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. Їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків. Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Йти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс якусь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд. Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.

– Ти хто? – спитав Бумблякевич і навіть наставив на них рушницю.

Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.

– Це я, – сказала вона і підморгнула.

– А що ти тут робиш?

– Я – русалка.

– То це правда?

– Що – правда?

– Що в смітті водяться русалки?

– А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.

– Я думав – ввижається.

– Я за тобою давно спостерігаю, – засміялася русалка і висунулася так, що з’явилися її білі виточені рамена.

– Для чого?

– Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.

– Що тут одне з другим має до речі?

– Котре одне і котре друге?

– Те, про що ти щойно говорила.

– А про що я щойно говорила?

– Ти не пам’ятаєш, про що ти мені говорила?

– Ми, русалки, ніколи не пам’ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.

– Але ж ти пам’ятаєш про те, що мене вже бачила, так?

– Побачене запам’ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?

– Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв’язок між інтелігентністю і розумінням на жіночій вроді. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки – бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.

– Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ти ж напевно і книжки читаєш?

– Звичайно.

– Чи траплялося щось цікаве про русалок?

– Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.

– Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже тобі ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?

– Марилося, – чесно зізнався Бумблякевич.

– А тепер на хвильку уяви собі, що ти не водяник, а сміттяник, і довкола тебе такі чарівні істоти, як я.

Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум’янцем.

– Ум-м-м… – підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. – Мав би охоту?

Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.

– Ну, не будь таким тюхтієм! – простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з’явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.