Шрифт:
– Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так, це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.
– Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?
– Не розумію, чому це вас цікавить. А що, є вже якісь думки з цього приводу?
– Є така підозра, що ви кохалися.
– Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.
– Хіба це неможливо?
– Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим-ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.
– Коли ви бачили її востаннє?
– Щойно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.
– Але я… я не вмію їздити верхи…
– І не треба. Досить триматися за мою гриву.
Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого – їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.
– Не бійтеся, – спробував його заспокоїти одноріг. – Я мчатиму якомога обережніше.
– Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… – нарешті зламався Бумблякевич.
Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:
– А що з рушницею? Сказати, що загубив?
– Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.
І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле – чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.
– Дивіться, дивіться, який зух!
– Герой! Справжній герой!
Водночас пролунали постріли.
– Пригніться! – гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалений вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе…
Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.
– Не стріляйте! – гукнув Бумблякевич. – Ви ж у мене вцілите!
– Тримайтеся! – викашляв одноріг і стрибнув із кручі.
Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб’ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім’явши під себе вершника.
3
Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м’які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя. Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи. «Я вбив Бога! – вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше: – Я вбив Господа Бога!» І небо прийняло цю вість зі смутком. Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.
– Живий! – вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.
– Герой! От герой! – тішився князь, ляскаючи Бумблякевича по спині. – Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити?
– Та ні… то було так… Він пасся собі під горою, а я якраз сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я не вмію… А так, думаю, зажену його, доки не змориться й не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу, застрелите мені мою здобич. Хтось-таки поцілив однорогові в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей…
Усе це він оповідав так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору.
– Оце відчайдух! – хитав головою Джавала. – Таж той одноріг міг вас забити одним ударом.
– Треба було мене вчасно попередити! – засміявся, підморгуючи до Фрузі.
Очі панни горіли якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благословення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя. Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш нетямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки радісно дзявкали, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.
Бумблякевич втрачає цноту
І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрости.
– Це надзвичайно! – хитав головою Пупс. – Щоб ви! І такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!
– Ах, дайте нашому гостеві спокій, – сказала княгиня. – Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.