Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але можете уявити, з яким подивом він спостерігав за оцими подригуваннями, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки. Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці – чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елеґантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки – панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.

Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то достеменно перед хвилею. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було вирізано серця. І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, начеб хтось добрався до її ероґенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна – ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.

– О-о-о-ой… у-у-у-умм… не можу… о-о-о-ой… ну… ну… умм… так! так! так!.. бери мене – бери мене – бери мене… о-о-о-ой…

Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.

– Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть…

Витер піт із чола і підступив ближче. Панна дійшла апоґею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала. Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім’ята постіль свідчила про недавній екстаз.

– Вам зле? – насмілився сколошкати мертву тишу.

– Мені? – перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. – Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.

– Розкоші? Якої розкоші? З ким?

– З ним.

Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:

– А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися, про кого мова?

Фрузя нарешті розплющила очі і всміхнулася.

– Він – це… Ні, краще я вам покажу.

Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп’янілими очима і реготнув, мов навіжений:

– І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!

Бумблякевич одразу впізнав клака. Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і підстрибувати.

– Бідачка! – пожаліла його Фрузя. – Дістав конвульсій. Мусить тепер охолонути.

І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.

– То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?

– А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.

– Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!

– А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! – хихикнула Фрузя. – Але, як по правді, то мені дуже хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені руку ось тут.

Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.

– О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне персо, інакше я не зможу зосередитися.

Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.

– Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під спідницю… а він неквапом, посувом лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі починаю тремтіти… все в мені у цю мить здригається і сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає тремтіти… а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче… О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника… І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздасться тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности… І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами… І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов’ю і жагою…

Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки…

– Перепрошую, – порушив мовчанку, – хтів би-м запитати лише одну дрібничку… Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?

Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:

– О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!