Полліанна раптом засміялася.

— Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, — мовила вона.

— Гіпзибою?!

— Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура-а-а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».

На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.

— Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп-гіп» і хихотітиму. Та що там казати — тепер я навіть рада… — раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: — Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?

Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.

— А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!

— Що ж, м-може й так, — затинаючись, мовила Ненсі, однак із певним сумнівом.

О пів на дев'яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли, і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. Полліанна благально подивилася на наглухо зачинені вікна, проте відчинити їх не наважилася. Вона скинула одяг, акуратно його склала, прочитала молитву, а потім загасила свічку й лягла в ліжко.

Вона не знала, скільки часу провела без сну, крутячись у нагрітому за день ліжку, але їй здавалося, що минула вічність. Врешті дівчинка вилізла з постелі, підійшла до дверей і, відчинивши їх, вийшла на горище. Там панувала оксамитова темрява, і лише місяць крізь невеличке віконце кидав на підлогу доріжку світла. Полліанна намагалася не звертати уваги на те, що зусібіч її оточувала суцільна темрява. Дівчинка глибоко вдихнула і ступила на сріблясту місячну доріжку, що вела до вікна.

Полліанна марно сподівалася на те, що хоча б на цьому віконечку є сітка від комах — її там не було. А за вікном простягався справді чарівний світ, у якому було вдосталь свіжого повітря. Ах, як би добре було там гарячим щічкам і долоням!

Коли дівчинка підійшла ближче й почала дивитися крізь скло, вона побачила ще дещо: просто під віконцем розкинувся плаский дах літньої веранди міс Поллі. Полліанна не зводила з нього очей. О, якби вона тільки могла потрапити туди!

Дівчинка злякано озирнулася навколо. Десь позаду лишилася її задушлива кімнатка із не менш задушливим ліжком, та до неї потрібно було пройти через суцільну темряву, хіба що витягнувши руки уперед, щоб ні на що не наштовхнутися. А перед нею відкривалося чудове видовище — і там було свіже повітря, місячне світло й нічна прохолода.

Ах, якби тільки можна було поставити її ліжко там. У місії декому навіть доводилося спати на вулиці, як, наприклад, Джоелю Гартлі, який страждав від сухот.

Раптом Полліанна згадала, що бачила кілька білих мішків, що висіли на стіні біля вікна на горищі. Ненсі якось обмовилася, що у них повно зимових речей, які влітку зберігають на горищі. З острахом намацуючи шлях, дівчинка пішла до мішків, вибрала найм'якіший (у якому, до речі, зберігалася котикова шубка міс Поллі) замість матраца, тонший — на подушку і майже порожній мішок, що мав стати для неї ковдрою. З усім цим добром Полліанна повернулася до віконця, підняла його й вибралася назовні, акуратно зачинивши за собою вікно. Вона добре запам'ятала, якими небезпечними можуть бути мухи, та скільки всього вони переносять на лапках.

Як же тут було прохолодно! Полліанна почала пританцьовувати від задоволення, глибоко вдихаючи чисте свіже повітря. Дах, щоправда, вгинався під ногами і щоразу, як вона ступала, чувся різкий звук, який, однак, подобався Полліанні. Вона кілька разів пробіглася туди-сюди — було так приємно відчути себе вільною після задушливої кімнатки. Дах був широким і рівним, тож упасти дівчинка не боялася. Нарешті вона зітхнула, вмостилася на котиковій шубці, підстелила мішок-подушку, а іншим мішком укрилася, зібравшись спати.

— Я навіть рада, що сітки ще не привезли, — промурмотіла дівчинка, милуючись зірками, — адже тоді я не знайшла б оце чудове місце!

Унизу у своїй кімнаті метушилася в нічній сорочці і капцях міс Поллі, геть бліда і дуже перелякана. Кілька хвилин тому вона зателефонувала Тімоті й розповіла тремтячим голосом:

— Швидше бери батька і мчіть сюди! Прихопіть із собою ліхтарі! Хтось заліз на дах веранди! Мабуть, видерся по кущах витких троянд! І, звісно ж, може залізти в будинок через східне віконце на горищі. Хоч двері на горище і зачинені, та поспішіть!

Трохи згодом Полліанну, яка вже майже заснула, розбудило яскраве світло ліхтарів і голосні вигуки. Вона розплющила очі й побачила Тімоті, який стояв на останньому щаблі драбини. Том заліз на дах через вікно, а тітонька виглядала з того ж таки вікна.

— Полліанно, що все це означає? — загукала вона.

Дівчинка сонно закліпала очима й сіла.

— О містере Том! Тітонько Поллі! — затинаючись, мовила вона. Прошу вас, не лякайтесь! У мене немає сухот, як у Джоеля Гартлі. Просто в кімнаті не було чим дихати. Та вікно я зачинила, тітонько Поллі, щоб мухи не занесли мікробів на своїх лапках.