А кращої картини, аніж краєвид з мого вікна, годі й шукати! Та й ви були такі добрі до мене, що я…

Міс Поллі раптом рішуче підвелася. На її на щоках пашів рум'янець.

— Можеш не продовжувати, Полліанно, — сухо мовила вона. — Ти сказала достатньо.

За мить вона швидко спускалася сходами. І лише внизу збагнула, що так і не знайшла на горищі свою білу шаль.

Наступного дня міс Поллі рішуче наказала Ненсі:

— Ненсі, сьогодні потрібно перенести всі речі міс Полліанни до кімнати поверхом нижче. Я вирішила, що відтепер вона спатиме там.

— Так, пані, — відповіла Ненсі. «Це ж треба таке!» — додала вона про себе.

За мить вона була в кімнатці Полліанни й радісно гукала:

— Ви тільки послухайте, міс Полліанно! Ви тепер спатимете у кімнаті, що поверхом нижче! Це ж треба! Уявіть собі!

Полліанна аж зблідла.

— Ненсі, це правда? Чесно-пречесно? О Ненсі!

— Ще й яка правда! Ще й як чесно! — не вгавала Ненсі, киваючи головою. Вона почала виймати з шафи сукні дівчинки. — Мені звеліли перенести вниз усі ваші речі, тож я почну просто зараз, бо раптом міс Поллі передумає!

Полліанна навіть не дослухала. Ризикуючи впасти, вона стрімголов скотилася зі сходів, перестрибуючи через дві сходинки за раз.

— О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Невже це правда, і в мене тепер буде власна кімната, де є все — килим, фіранки і три картини! А ще четверта — краєвид із вікна! О люба тітонько!

— Дуже добре, Полліанно. Якщо ти так хотіла мати всі ці речі, гадаю, ти й дбатимеш про них належним чином. Будь ласка, підніми он той стілець. До речі, ти двічі грюкнула дверима за останні кілька хвилин, — міс Поллі говорила дуже суворо, але розуміла, що говорить так лише тому, що мало не плаче, — з незрозумілої причини.

Полліанна швиденько підняла стілець.

— Так, тітонько, я таки грюкнула тими дверима! — радісно погодилася вона. — Розумієте, просто я була така рада, коли дізналася про нову кімнату! Хто б не грюкнув дверима, якби опинився на моєму місці? Думаю, що й ви… — дівчинка раптом замовкла, а потім з цікавістю поглянула на тітку: — Тітонько Поллі, а ви коли-небудь грюкали дверима?

— Звісно, ні, Полліанно, — вражено відповіла тітка.

— Як шкода, тітонько Поллі! — і дівчинка співчутливо на неї подивилася.

— Шкода? — перепитала міс Поллі, надто вражена, щоб додати щось іще.

— Ну звичайно! Розумієте, якби вам справді хотілося грюкнути дверима, ви б це зробили. Та якщо ви цього не робите, це значить, що ви ніколи не раділи, інакше ви б обов'язково це зробили. Від цього дуже важко втриматися. А мені так шкода, що ви ніколи не раділи!

— Полліанно! — тільки й змогла видихнути міс Поллі, та дівчинка вже побігла нагору, і у відповідь почувся грюкіт — за неї відповіли двері. Полліанна поспішала допомогти Ненсі перенести свої речі.

Міс Поллі не могла зрозуміти почуття, що охопили її. Адже вона вміла радіти, принаймні раніше!

Настав серпень. Він приніс декілька несподіванок та змін — втім, жодна з них не стала чимось надзвичайним для Ненсі. Відтоді як у будинку поселилася Полліанна, вона вже звикла до всіляких несподіванок.

Першою несподіванкою стала поява кошеняти. Полліанна знайшла його на дорозі, де воно було самісіньке і розпачливо нявкало. Вона обійшла всіх сусідів, та виявилося, що воно нічиє. Тоді дівчинка без жодних вагань принесла його додому.

— Знаєте, я рада, що воно виявилося нічиїм, — зізналася тітці задоволена Полліанна, — бо я від самого початку хотіла принести його сюди. Обожнюю кошенят! Правда ж ви раді, що воно тепер житиме з нами?

Міс Поллі поглянула на маленький сірий клубочок страждань у руках Полліанни і здригнулася: вона не любила котів, навіть тих, що були гарні, здорові й чистісінькі.

— Фу, Полліанно! Яка жахлива звірюка! Впевнена, що воно хворе, брудне, а в шерсті повнісінько бліх!

— Я знаю, воно таке бідолашне, — ніжно туркотіла Полліанна, заглядаючи в оченята зляканої тваринки. — Воно аж тремтить, таке налякане. Розумієте, воно ще не знає, що ми його залишимо тут.

— Ну звісно, не знає, як і будь-хто інший, — уїдливо зауважила тітка.

— О, ні, уже всі про все знають! — повідомила Полліанна, неправильно витлумачивши тітчині слова. — Я всім розповіла, що ми залишимо його в себе, якщо не знайдемо господаря. Я знала, що ви зрадієте — адже воно таке бідолашне, і йому потрібен дім!