Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:

– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори ясніше. Я хочу все знати.

– Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з’їхати з глузду.

– А для чого ти виїжджав?

– Куди?

– Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з’їхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся і знову зайняв своє місце за столом.

– Ну? – не вгавала Матуся.

– Я там опинився відразу, як з’явився на цей світ.

– Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.

– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!

– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.

– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.

– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!

– Здається, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.

Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.

– Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, – продовжувала Мать, – але в нього є своя сім’я, і обслуговувати двох жінок…

– Трьох! – вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.

– Трьох?! – підняла голову Мать.

– Еге ж, трьох, – засміявся Молотов.

– Чия ж третя?

– Оно, – кивнув на Малєнкова. – Пупсика.

– Пуп-си-ка?! – вирячила очі Революція. – Пупсик! Це правда?

Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.

– Так ти шо, Клим! – гримнула Революція. – Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Га?

– Пардон, Маман, – підняв вказівного пальця Молотов. – Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.

Мать вдарила кулаком по столу:

– Що за чорт! Коли подадуть солодке?!

– За десять хвилин, – відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.

– Так шо, Лазар? – знову провадила своє Мать. – Доки твоя жінка буде клянчити любов?

– До наступної п’ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…

– Лазік! – урвав його Ворошилов. – Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.

– А шо ж ми тепер робимо? – здивувався Каганович.

– Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?

– Поняв. А з чого ми його будуємо?

– З обломків соціалізму! – зареготав Молотов.

– Ну, братва! – обурився Ворошилов. – Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!

– Шо-о? – визвірився Молотов. – Я – обломок?!

– Ану припиніть негайно! – накричала Мать. – Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он – прєдставітєль народа… – і вказала на мене.

– А-а, – махнув рукою Ворошилов. – Хай дивиться, все одно в расход пустим.

По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.

– Всьо, – сказала Мать, – моє терпіння лусноло. Де солодке?

– За десять хвилин! – гукнув з повним ротом Ворошилов.

– Я вже це десятий раз чую!

– І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.

– Шо у вас за порядки дурні? – дивувалася Мать. – Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свіжих вождів революції, у вас кожен раз якісь нові порядки.