– І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам’яті і відразу ж з’явитеся ви – Вічна Фрейліна Смерті!

– Браво! Браво! – заплескала в долоні Мамуся. – Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!

– Він уже сховався, – гигикнув Малєнков.

– Але ж це повний брєд! – нервував Берія і натис дзвінок.

До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.

– В чом дєло? Тривога?

– Да, – сказав Лаврентій. – Іменно тривога. Цей суб’єкт запевняє, що нас не існує і що ми – плід його фантазії. Весь Кремль – це його уява. Га? Як тобі подобається?

– Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.

– Який Петлюра? – здивувався я. – Ви його давно забили.

– Ніхто його не вбивав! – невідомо чого сполошився Берія. – Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…

– Жидівські погроми, – підказав Сталін.

– Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, – заперечив я.

– Неправда! У нас є документи! – ще нервовіше заверещав Берія.

– Спокійно, – сказав Сталін, – одним Петлюрою менше, одним – більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.

– А діло, я вам скажу, неординарне! – озвався Каганович. – Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна получається комбінація.

– У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! – обурився Ворошилов. – І ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов – узагалі скандал.

– Це зовсім інша тема, – перебив Берія. – Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб’ють.

– Мовчать! – гаркнув Сталін. – Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.

– Тоже мені таємниця, – здвигнув плечима Берія. – Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.

– Він нас продасть, – засопів Сталін.

– Ніхто йому не повірить.

– Його потрібно негайно ліквідувати, – сказав твердо Сталін.

– Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, – заперечив Каганович. – Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.

Сталін зміряв мене поглядом, повним ненависті.

– Думайте, хлопчики, думайте, – сказала Мать Революція. – Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.

– Треба негайно зібрати Політбюро, – сказав Сталін.

– Та ж воно усе тут! – здивувався Берія.

– Я сказав зібрати Політбюро! – гримнув Сталін. – А не родичів!

Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:

– Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. – Він підняв слухавку: – До мене, негайно.

Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.

Двері відчинилися і з’явилася зовсім гола секретарка:

– А ось і я!

– Негайно збери Політбюро.

– Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує, промине купа часу.

– А ти не давайся!

– А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.

– Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?

– Канєшно! Я й чотирьох можу.

– Да? А яким образом? – пожвавішала Мать Революція.

– А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.

– Чудово! – вигукнула Мать Революція. – До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.

Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:

– Давай, дерзай. І все в темпі.

Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив: