— Хоч хтось в Україні підтримав Грузію, — задумливо сказав Георгій. — Бог нас покарає, їй-бо: ми мовчимо, а через кілька рокІЕ Росія те саме зробить з нами...

— Тіпун тобі на язика! — перехрестився Борис. «Програмою мінімум українського націонал-анархізму

є встановлення на Майдані Незалежності пам'ятника Борису Єльцину — батькові української незалежності. Програма-максимум — руйнація держави як такої», — сказав лідер нової політичної сили Андрій Семенко.

— Слухай, що в світі робиться! — вирячив очі Борис. — Ми з тобою сидимо в парламенті «під куполом», як ті пеньки, а десь — просто на вулиці — з'явилася молода поросль, яка не дає нам дрімати.

«За хуліганські дії порушено кримінальну справу...»

— Що ж вони такого зробили? — замислився уголос Георгій. Однак повідомлення закінчилося.

— Швидше переключай! — скомандував Борис. — Зараз вервечкою будуть новини на інших каналах. Дізнаємося, що ж сталося!

Борис оживився. Однак клацання не допомогло. Жоден канал сюжету про молодих націонал-анархістів не показав.

— Свобода слова! — презирливо процідив крізь зуби Георгій.

— Цензура! — оживився Борис. — У нас це добре виходить! Тільки один канал розбазікався... «Голий король! Голий король!» Що за натяки? Думаю, недовго лишилося жити ліцензії цього каналу...

— Ти хоч приховай у своєму тоні нотки гордощів! — з огидою сказав Георгій.

явзтьА навіщо? Ми вже раз обпеклися під час «касетного скандалу»: самі ж з обуренням розтрубили на увесь світ компромат на себе, а потім втиралися! А тепер ми розумні! Просто нічого не показуємо на телебаченні. Наче нічого й не було!

Георгій знавіснів.

— Слухай, Пупсе, — зненацька згадав він презирливе прізвисько Бориса в університеті. — Щоб більше не смів мені плакатися в жилетку!

Борис посерйознішав:

— Це — система. Це машина. Я сам один із творців цієї машини. Один з її ідеологів і правників. І вона ж, ця машина, мене і роздушить... перемеле своїми жорнами...

І він спробував це зобразити своїми товстими пальцями.

— А щодо Пупса... — хрипло прошипів він — Я на тебе не ображаюсь. Так, я Пупс! Пупс я!!! — закричав він. — Смішний, жалюгідний Пупс! А ти — сноб! Білоручка! Ти своїми аристократичними ручками у білих рукавичках не хочеш робити брудної роботи! Не хочеш маратися! А в політиці так не буває! В політиці треба залізти по лікоть у лайно і побовтатися там! Тоді щось і вийде! От я бовтаюся — уяви собі — бовтаюся! Політика — це великий ярмарок. Тут треба продавати і купувати, інакше — немає сенсу брати в цьому участь. А ти лише ходиш поміж рядами, сховавши руки в кишені, і з презирством споглядаєш покупців і продавців! А це не за правилами ярмаркування! Так не можна! Ти — не політик. Ти лише фантом політика. Ти — лише декорація!

Борис кричав, а Георгій його не перебивав. Він хотів це чути. Хотів. Нарешті розпачливе «Хто ви?», від якого він прокидався мало не щоночі, отримало відповідь.

Георгій уже кілька днів приїжджав до офісу о сьомій ранку і працював дотемна. Атмосфера в офісі суттєво погіршилася. Один Вовка не втрачав оптимізму. Його справа про спадок доньки академіка Трохимовського наближалася до щасливого завершення. Вовці вдалося довести фальсифікацію останнього заповіту померлої, внаслідок чого сім'я «божих одуванчиків» отримала законну частку майна. Грошей вони не мали, однак, за угодою, гонорар становили кілька рідкісних видань з бібліотеки академіка і кілька антикварних речей. Це дуже вигідна угода. Дуже. Крім того, створена Вовкою за кілька років роботи у Георгієвій фірмі мережа клієнтури, а з нею —- і його власне благополуччя, розросталися, мов на дріжджах. Тож Вовка ходив по офісу, насвистуючи своїми пухкенькими губками якісь опереткові мелодії, решта ж співробітників дивилися на нього спідлоба.

Олексій Олексійович, тобто Льошка-маніяк, остаточно розсварився з правозахисницею Ганною Миколаївною. Він з нею не вітався, не спілкувався і взагалі робив вигляд, що її не бачить. Натомість Феміда у Шиньйоні не здавалася. Вона бомбардувала його факсами, записами на автовідповідачі, читала йому лекції з професійної етики під зачиненими дверима його кабінету. Більше, ніж на Льошу-маніяка, така поведінка психологічно діяла на Георгія. Він уже змирився з втратою шаленого гонорару фірмі, який обіцяв пан АП за порятунок панича-паскудника. Змирився з тим, що буде шалений скандал. Пан АП завідував саме тим відділом, який мав безпосереднє відношення до юридичної діяльності Георгієвої фірми, тож клопотів не оберешся.

Настрій був гнітючим. А глянувши на посіріле обличчя Таміли, захотілося просто лізти у петлю. Вона, як ніхто інший, добре знала, що означає для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут одразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати — честь фірми «Липинський і К» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на-віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її:

— Ну, як?

Вона видушила із себе:

— Я не хочу мати справу з цим бандитом!

Цієї фрази було достатньо, щоб зрозуміти, що вона із задоволенням відмовила б Антипову у захисті й натомість стала б на бік прокурора.

Отже, все ясно. Якщо Таміла — та Таміла, яка так боролася за процвітання їхньої фірми, — якщо вона жертвує клієнтом, то іншого шляху просто немає.

А всього два клієнти. Втрачаємо обох. Двох грошовитих клієнтів, які б забезпечили фірмі безхмарне існування на

деякий час... Без них фірма може і не «протягнути». Грошей не вистачає, як кисню.