Тож як він буде ненабридливим, цікавим співрозмов-ником-однодумцем і підходитиме їй у ліжку, то... можна сказати, що він зможе її завоювати.

Так. Але має бути ще якась жіноча специфіка. Яка ж? Ага. Шлях до серця жінки лежить через її дитину. Малий Георгій! Ось варіант! Як же я раніше про це не подумав? Як же я раніше не здогадався, коли вона спішила додому до дитини? Це ж ясно, як на долоні! Дитина одна вдома, а я пропоную їй секс! Ідіот! Треба виправитися! Треба довести, що я не кобель, а інтелігентний чоловік! Аристократ!»

Липинський відчув гарячу хвилю, яка розпружила всі його м'язи. Він твердо узявся за кермо і вирулив на вулицю. Георгій об'їхав кілька книжкових крамниць, і за півгодини в нього була прекрасна підбірка пізнавальної і художньої літератури для десятирічних.

Він, мугикаючи веселу англійську пісеньку, скерував своє авто до Тарасівської. Зупинився, подивився нагору. Старий каштан просто нахабно влазив своїми гілками до Євиної квартири через балкон. Георгій посміхнувся. Він відчував себе тим каштаном. По-молодецьки вибіг на п'ятий поверх і натиснув на дзвоник.

Йому відкрила Євдокія у білому махровому халаті і з рушником на голові. «Щойно з душу!» — захвилювався Георгій.

Він хотів було щось казати, мовляв, їхня фірма займається благодійністю, і у них лишився комплект книжок... і що він хотів подарувати його Георгію... Однак не встиг збрехати.

Вона подивилася на нього такими ж самими очима, якими колись давно подивилася біблейська Єва на Адама після спілкування зі змієм. Вона подивилася на нього з бажанням, і встояти перед тим поглядом було неможливо.

— Я саме думала про вас... — тихо сказала вона, взяла його за руку і повела до своєї спальні.

Георгій кохав її нестямно... Такого з ним ніколи не було. Він шепотів їй: «Як ти любиш?» І робив усе, що вона хотіла. Це також було з ним уперше. Він віддався їй повністю, до останньої клітинки свого тіла. І він відчув себе безмежно щасливим. Життя набуло сенсу.

... Київ знемагав від спеки. Місто хотіло, щоб кияни нарешті вшилися на дачі, курорти, на село... А ті все ще снували його розжареними вулицями, не даючи йому спокою...

У Георгія забренькав мобільник. Це дзвонив Костик Морозов із СБУ.

— Зустріч не відміняється? — спитав він. «Мало не забув!», схаменувся Георгій.

— Звичайно, ні! — сказав він у трубку.

— Розмова буде довгою. Ти готовий? — спитав той. Іншим разом Георгія це роздратувало 6: він ніколи не мав часу на довгі розмови. Однак тепер, коли він вийшов із свого цейтноту, така перспектива його не лякала.

Вони зустрілися за бізнес-ланчем у «Вавилонській вежі». Георгій сидів навпроти Віктора. Той повільно їв, нікуди не поспішаючи. Георгія це влаштовувало. Він також нікуди не рвався.

Минуло вже багато років, однак, виявляється, Віктор не забув, як колись Георгій врятував йому життя.

Після кількох нічого не значущих фраз Морозов нарешті почав:

— Хочеш розкажу, як я вчився в академії ФСБ у Росії? — запропонував він.

— Хочу. — Ця тема справді цікавила Георгія. — Звичайно, якщо це не державна і не професійна таємниця.

— Звичайно, я розповідаю це не всім. Однак я хочу, щоб ти про це знав. Аби у нас не було непорозумінь.

«Яких непорозумінь?» — шпигнуло у Георгія в мозку.

— Ти навчився добре говорити українською мовою, — відзначив Георгій із задоволенням: із українофоба Морозов перетворився принаймні у толерантного громадянина України.

— Я вивчив українську мову не тому, що тепер це стало престижно, адже українська мова — це візитна картка державної людини. Я вивчив українську з інших міркувань, я зробив це принципово, тому що зрозумів, що моя батьківщина, батьківщина чистокровного росіянина, саме тут, і я поважаю цю державу.

— Ти так змінився...

— Ні, я не змінився. Змінилася держава. Я завжди був законослухняним громадянином і хорошим офіцером. Змінилися реалії, змінилася держава, якій я служу.

— І довго тривав процес твоєї трансформації?

— Кілька років. Я хочу коротко тобі про них розповісти... Власне, я вже почав... Бо йдеться про навчання в академії ФСБ... Чи тобі нецікаво?

— Чому ж? Цікаво!

— Я — генетичний росіянин, і їхав туди з таємною надією, що залишуся там назавжди. Я знав, що Росія — це та країна, де хороших офіцерів цінують. Я відчував: вони