— Так... — розгубився він.

— Ми вже закриваємося...

— Зрозумів...

Парламентське життя несподівано втратило для Георгія будь-який інтерес. На допотопний політичний програвач поставили стару платівку під назвою «Тимчасовий уряд». Українська влада затіяла улюблену українську народну забаву — дерибан. Дерибан відбувається в незалежній Україні регулярно — щопівроку. Розподіл комітетів, так званий конкурс на посади керівних посад в Адміністрації Президента, зміна уряду. Коли б не ці пристрасті по-українськи, то присутність влади в Україні взагалі не мала б ніякого сенсу, бо в країні по суті більше нічого не відбувається.

Здобичницька діяльність козаків у Дикому полі попервах була основною. Власне, українці й досі б сиділи на своїх призьбах, лузаючи насіння або співаючи, так би і не вийшли в Дике поле, якби не вона: фантастична можливість здійснювати цю захоплюючу процедуру. Диким полем проходили торгові каравани, блукали кочівники, які щойно пограбували караван... Пізніше здобичництво набуло більш цивілізованих рис: величезні військові трофеї, які за кілька років фантастично збагатили козацьке військо, що засвідчив козацький літописець Самійло Велично, продовжували бути приємним набутком у ході доволі незрозумілої як для рядового козака метушні, яку пізніше назвали національно-визвольною боротьбою українського народу. Ще пізніше, у добу Гетьманщини, здобичництво набуло нової форми — політичної. Дерибан всередині старшинської еліти мав цілком конкретні паралелі з сьогоднішньою дійсністю: рівень посади прямо пропорційний «вольностям», які отримує її власник.

Треба визнати, що колись в Україні все було чесніше: здобич ділили по заслугах. А тепер ситуація кардинально змінилася: внаслідок внутрідержавних маніпуляцій і незаконної авторитарності гаранта влада в Україні опинилася в руках тих, хто програв на виборах, тобто непрофесіо-налів, і тих, кого народ не поважає.

Георгій спостерігав за колегами, які самовіддано грали у «більшовицько-меншовицькому» спектаклі під назвою «Козаки-розбійники», і ніяк не міг збагнути: що відбувається? Навіщо увесь цей цирк? Чого вони всі домагаються? Все одно буде «руїна». П'ятнадцять років як мінімум, за прогнозами Османа Османова, покійного Осман-огли...

Липинський був на похоронах. Османа поховали тихо, без помпи, за мусульманським звичаєм — без жінок. Ті, хто йому завдячував перебуванням на вищих сходинках ієрархії, не спромоглися прийти. Може, це й добре. Він би й сам цього не хотів. Якщо вже він оголосив таємну війну українським і сусіднім можновладцям, їх «гавкунам» і фінансистам, то він точно не хотів би їх бачити на своєму похороні. Георгій розглядав присутніх. Неважко було «вирахувати» представників спецслужб. Вони явно не вписувалися ні в мусульманський обряд, ані в політично-бізнесовий бомонд, який, попри все, поважав старого «Монстра», і прийшов провести його в останню путь. Справжні, а не декоративні, «тузи» української політики і бізнесу цінували Осман-огли, хоча в новітній історії України його ім'я не згадуватиметься, хіба що... Хіба що хтось захоче написати історію однієї підпільної організації, дуже української, дуже радикальної і дуже елітної, яку очолював далеко не українець...

Минали дні... Морозов не озивався. Георгій не знав, що означає його мовчанка, однак був упевнений, що це якось має скінчитися. Щось має статися. Добре чи погане, але має відбутися. Липинський прийняв правила нової для нього гри, він вступив у небезпечну гру, у гру зі смертю. Георгій «чув» смерть. Вона ще не наважувалася до нього підступити впритул, однак уже уважно спостерігала за ним здаля. Георгій просто фізично відчував її присутність. І була вона не такою, як її описують середньовічні страшилки. Смерть була молодою красивою жінкою, з білявим волоссям, з пробором посередині і «вузлом» волосся ззаду, з виразними сірими очима і тонкими губами. Вона була вбрана в білий плащ з капюшоном. У руках мала великий білий букет троянд. Вона виглядала з-за рогу, чигала на перехресті, вона снилася йому і ввижалася в обличчях перехожих. Вона спостерігала за ним із-за надгробка на похоронах Осман-огли. Вона уважно вивчала його, немов прицінюючись: з якого боку його взяти.

Липинський відчував, що дуже змінився останнім часом, і це вже неможливо приховати, однак нічого не міг із собою вдіяти. Його перестали цікавити ті речі, якими він жив іще кілька місяців тому — політична кар'єра, адвокатська фірма, зовнішній вигляд... Його хвилювало тільки два життєвих питання: народження і смерть. Тільки ці дві речі мали сенс. Усе решта — мішура, ніщо.

Він свідомо йшов на ризик, щоб захистити Євдокію — жінку, яка носила під серцем його дитя. А вона й сама поводилася як маленька вередлива дівчинка. Ні сіло, ні впало принесла в дім безпритульне кошеня, помила його, причесала, начепила на шию рожевий бантик і пустила Георгію на письмовий стіл. Липинський довго дивився на кошеня, не розуміючи, що все це має означати. Узагалі він ненавидів котів, однак цього разу промовчав. Може, так треба. Жінка в такому стані мудріша. Тож він посміхнувся і навіть погладив кошеня.

Увечері зателефонувала Ганна Миколаївна:

— Георгію Андрійовичу! Я виграла справу! Малого Пупця засудили по повній програмі! Ми зробили це. Єс! Тож навіть у нашій державі можна добитися справедливості!

Липинський привітав Феміду у Шиньйоні, намагаючись бути якомога щирішим. Він не хотів її розчаровувати, тому й не розповів про те, що старого Пупця звільнили з роботи в Адміністрації Президента. Тільки так можна пояснити заслужене покарання ґвалтівника, а не заслугами Ганни Миколаївни. Просто «телефонне право» втратило силу щодо Пупця. Навіщо їй це знати? Хай тішиться, думаючи, що перемогла владу...

— Що там у фірмі? — спитав Георгій Ганну Миколаївну, намагаючись і тут виявляти якомога щиріше зацікавлення. Насправді все це було далеким і майже нереальним. Та все ж Липинський порадів, дізнавшись, що після тривалої паузи його співробітники вже почали отримувати зарплату. Отож, хоч тут справи налагоджуються...

Євдокія заснула у нього на плечі. Йому ж не спалося. Він наче чогось чекав. І таки дочекався.

Задеренчав мобільник. Висвітився номер Морозова.

Георгій зрозумів, що зараз прозвучить його вирок, і йому стало легше.