Зараз, з підкасаними холошами і рукавами, з короткою стрижкою Євдокія виглядала розбишакуватим хлопчиськом, тим самим хлопчиськом з Андріївського узвозу радянських часів, який гасав пустирями у своїй дворовій шайці.

Георгій та Єва провели гарний тихий вечір, справжній сімейний вечір з усіма принадами сімейного життя, коли Він і Вона щасливі у шлюбі. Тобто нічого особливого не відбувалося: вони просто їли, говорили, дивилися новини, спілкувалися з малим Георгієм і все. І нічого більше. Однак одним сімейним парам ці прості речі приносять щастя, а іншим — ні. Георгій та Євдокія були щасливі.

— І за що ти мене полюбила? — спитав Георгій у Євдокії.

— Ти — герой нашого часу, — вона промовила це так, неначе готова була до запитання.

— Як це? — тільки й спромігся видушити із себе Липинський. — При чому я до геройства?

— Ти неправильно мене зрозумів. Ти і— не публічний герой, ти -— герой у лермонтовському розумінні. Ти — найкраще, що може бути в нашому ганебному часі.

Єва посміхнулася. У цей момент вона нагадувала хижу дику кішку, яка милується своїми кошенятами.

Вона раніше лягла спати і заснула, мов дитина. Малий Георгій попросився полежати біля неї в ліжку і так і заснув на великому подружньому ложі. Довелося Георгію піти до кабінету і постелитися на маленькому диванчику. Від цього йому стало і смішно, і радісно. Навіть така деталь, як окупація ложа класичного егоїста двома, тепер уже трьома, коханими істотами приносила йому велике психологічне задоволення.

Зненацька задеренчав телефон. Георгій блискавично відреагував: підхопив трубку, щоб дзвінок не розбудив Євдокію з сином.

— Георгію, покличте Єву! Це терміново! «Ні «здрастє», ні «будь ласка»

— Хто це? — перепитав Георгій, хоча вже до нього дійшло, що це Аміко.

— Це Бернардіно.

Липинський здригнувся. У лігві сицилійської «коза ностри» — у маленькому містечку Корлеоне—так називали всіх перших синів у сім'ї на честь святого Бернарда. —Вона спить,—відрізав Георгій.—Я не будуй будити, — додав він, однак усередині в нього все похололо. Він зрозумів, що сталося щось недобре.

— Це правда дуже важливо, — сказав Аміко-Бернардіно. Його голос від хвилювання зривався.

— Друже, — лагідно попросив Георгій. — її зараз не можна нервувати. — Слово «зараз» він підкреслив.

Аміко на протилежному кінці дроту нервував. Він важко дихав у трубку.

— Чи можу я чимось зарадити? — запропонував свої послуги Липинський.

Аміко, трохи повагавшись, повідомив:

— Процесора вбито. Вони почали відстріл... Думаю, Євдокія також у великій небезпеці.

«Я так і знав! — ошпарило Георгія. — І хто це — «вони»?

— Де ви? Я зараз приїду! — натомість сказав він, здивувавшись своїй рішучості.

— Там само, у Євдокії.

Георгій похапцем одягнувся, вийшов з дому і сів за кермо. Він дуже непевно вів машину. Добре, що була вже ніч і рух майже припинився, бо за коротку подорож сталося кілька моментів, коли він не міг справитися з керуванням. Він кілька разів зупинявся, намагаючись стишити тремтіння рук.

Георгія чекали.

Товариство націонал-анархістів явно поріділо. Порожнім стояло крісло з хутром. Воно чаїло в собі загрозу, попередження і приреченість водночас. «Я не боюся смерті, — казав якось Георгієві Професор. — Я вже давно приречений. Але я хочу померти наглою смертю...»

Бракувало викличного погляду Студента, його гордої постави з розставленими на ширину пліч ногами і білими руками на широкому шкіряному ремені. Ат, жаль хлопця!

Не було за спиною у Георгія Євдокії. І слава Богу. Хай собі спить...

Аміко нервово метався по кімнаті. Було видно неозброєним оком, що він не може себе опанувати, про порятунок інших взагалі не йшлося. Аміко потребував жорсткої руки. Без неї він був безпомічним. Здавалося, Бернардо цієї хвилини здатен був обвішатися вибухівкою і наробити дурниць. Його міг вгамувати лише залізний авторитет, якого зараз не було.

«Невже цим авторитетом був для нього Професор? Ні. Не може бути. При всій повазі до Професора, він відігравав роль ідейного та інтелектуального провідника. Ще на роль расігіпо він годився. Однак бути саро сіі Шїіі сарі він не міг. А Аміко поводить себе так, неначе в організації знищено саме «боса босів». Напевно, смерть Професора і Студента — це ще не все. Далеко не все...»

Просто у вічі Георгія дивилися прозорі очі Діда. Георгій прийняв погляд з гідністю, не відвернувши очей. І правильно зробив. Він зрозумів, що погляд Діда — це погляд снайпера, готового виконати будь-який наказ Сокола-сапсана. Безвідмовно, точно і в ціль. Як і годиться справжньому представникові Дикого поля. Чи знадобиться він Георгієві?