— Ти поїхала, — Буба запропонувала ввічливо збрехати.

— Мені довелося поїхати, — додала мати, і зі зболеним обличчям тихенько зачинила двері до спальні.

До пізньої ночі Буба намагалася зрозуміти поведінку Леді Макбет, але, закутавшись пледом, дивилася не в текст драми, а на блискучу слухавку. Того вечора телефон мовчав як риба. Їй не довелося брехати. Нікого не обходило, чи її матері довелося кудись поїхати, чи вона згоріла на попіл у кабіні солярію. Ніхто навіть не хотів поцікавитися, чи все гаразд удома. І в цьому вона винуватила батька. А ще подумала, що дорослі поводяться як діти, коли сердяться одне на одного, й вирішила ніколи не дорослішати до кінця.

Якщо Буба й ненавиділа щось, то це були такі ранки, як нинішній. Вона тремтіла перед контрольною з польської, а крім того, її лякав порожній стілець батька й спухле мамине обличчя. Дідусь теж не втручався в чужі справи, що було на нього геть не схоже. Він сидів сердитий і байдужий. Бар тошова затуляла собою ціле кухонне вікно. Мовчала, як завжди. Тож зараз, у тиші, котра нависла над столом, її раптова потреба висловитися приголомшила всіх.

— Я йду! — проказала вона, дивлячись на матір.

— Ну, нарешті! — зрадів дідусь. — Нарешті ви вирішили говорити! А я вже боявся, що до скону не почую від вас жодного слова!

— Йду від вас, — закінчила Бартошова й знову замовкла.

Виделка випала з материних рук і брязнула на сяючі кахлі підлоги. Мати відсунула чашку з кавою, свіжі булочки й джем. Глянула на Бартошову й вийшла. З її кабінету почувся плач, майже дитячий, сповнений скарги й болю. Буба з дідусем також підвелися.

— Усе ж було краще, коли ви мовчали, — гірко заявив дідусь. — Ви готуєте здорову їжу, але отруту таїте в собі, — мстиво закінчив він і з грюкотом відсунув стілець.

— Ви ж не покинете нас зараз, правда? — Буба вдивлялася в Бартошову круглими від переляку очима. — Я сама не впораюся, — виправдовувалася вона крізь сльози.

— То не ти, дитинко, мусиш упоратися, — Бартошова загорнула Бубу у свій квітчастий фартух. — Хай інші почнуть думати головою, — додала вона басовитим шепотом. — І не бійся, — у Бубиному вусі загуло від почутої таємниці. — Я лише проводжу шокову терапію. Інакше це ніколи не закінчиться.

Буба пішла до школи з переконанням, що не все втрачено. Думала й над тим, що у вустах хатньої робітниці означало слово «це». Їй так хотілося, щоб вона не зрозуміла Бартошової, і навіть не здогадувалася, що та має на увазі. Але Буба знала, що таке «це», і раптом сильно, як ніколи, запрагнула, аби «це» скінчилося назавжди.

— Про що вона там говорить із твоїм батьком? — дідусь, хоча й мало не лежав на дверях спальні, вочевидь не міг зрозуміти материних скарг, які вона виливала з рікою сліз, — Сюсюкає, як маленька дівчинка, нічого не можу розібрати, — висловив він своє невдоволення.

Буба зайняла другу половину дверей. Вона також насилу відокремлювала мамині слова від плачу.

— Каже, що він її покинув.

— Хто? Батько?

— Ні, той… молодий видавець… З розбитими ночвами, — додала вона за хвилину.

— А навіщо їм ночви? Певне, знову Маньчаки щось вигадали…

— Ні, це в переносному розумінні… що цей видавець її покинув!

— Як він міг її покинути, якщо вона з ним не брала шлюбу. Я б знав…

Буба нервовим жестом наказала дідусеві замовкнути й знову припала до дверей.

— І тепер її мучить сумління.

— Нарешті! Вона давно повинна його мати…

— Ні, це батька мучить сумління, — виправилася Буба. — Каже, що занедбав маму.

— А як можна дбати про когось, хто виходить з дому без спідниці й повертається над ранком? — дідусева висока моральність явно суперечила настирливому підслуховуванню доньчиних альковних секретів.

— Зараз… мама переконує, що це не був жодний флірт… а просто так, задля роботи…

— Це вже занадто! — дідусь аж затрусився від обурення. — Ненавиджу дешеві брехні. А твій батько що на це?

— Що мама… Не знаю, щось, що закінчується на «ила»…

— Певне, «переборщила», або щоб нас залишила.

— Ні, він каже, що вона мила.

— Твій батько — останній підкаблучник у нашому домі, — дідусь не міг приховати розчарування. — Якби він чув, як пан Коцонь говорить зі своєю дружиною…

— Пан Коцонь не говорить! — Бубі стало боляче. — Усім відомо, що пан Коцонь б’є свою жінку.

— Саме так! — тріумфував дідусь. — Він її лупцює задля профілактики й домагається найкращих результатів у будинку.

— Ти просто монстр якийсь! — Буба забула, що слід дотримуватися тиші. — Скажи, що ти так не думаєш!

— Це Коцонь монстр, а не я! — так само голосно відповів дідусь. Але відповів уже батькові, який стояв на порозі спальні й презирливо дивився на компанію під дверима.