— Спокійні?! — вигукнула Буба. — Пані Коропова любить цього кота! Я не пригадую, щоб мене хтось так притуляв, — схлипнула вона.

— Притуляли, притуляли, — дідусь поплескав онуку по щоці, — коли ти сама була маленьким кошеням, — посміхнувся до неї. — Ну, якщо так, то я йду до підвалу, — він згріб з пачки решту ласощів і рішуче підвівся.

— Акція «миска»? — пошепки запитала Буба, хоча вони були в кімнаті самі.

— Точно. Тепер пані Коропова мене не злякає. Можемо підгодовувати всіх навколишніх бездомних котів.

— За умови, що випросиш у Бартошової молока, — нагадала Буба про останню перешкоду.

— Вона мовчить, тож не втручатиметься, — запевнив дідусь і, ходою захисника диких тварин, рушив на штурм кухні.

У підвалі відгонило вогкістю, а брудна лампочка скупо освітлювала однакові похмурі двері.

Буба непокоїлася за здобуте молоко, яке в дідових руках аж ніяк не було в безпеці.

— Тут хтось є, — прошепотів дідусь, зупиняючись у вузькому переході.

— Хто тут? — долинув із глибини голос пані Коропової.

— Це ми з дідусем, — поспішила пояснити Буба. — Я подумала, що інші котики теж полюбляють молоко, — виправдовувалася вона перед невидимою сусідкою.

— Я теж про це подумала, — коротко відповіла пані Коропова, важко протискуючись між Бубою й дідусем. За мить Бубі здалося, що вони залишилися самі. Але це було не так. Навколо тарілочки, повної рибних делікатесів, і миски, по вінця наповненої молоком, зібралася ціла котяча компанія.

— Ну, що ж, — посміхнувся дідусь. — Інколи, Бубо, справді трапляються речі, яких не міг би уявити жоден пристойний філософ.

— Зате міг би Шекспір, — відказала Буба. — «Макбет», — додала вона, і з жахом пригадала, що завтра її чекає контрольна з польської.

— Чому ти так почервоніла, Марисю? — дідусь намагався делікатно розпитати доньку, яка сиділа в «Людовику» у важкій шубі й плакала. — Ну, скажи, дитино, — умовляв він, — що тебе так засоромило?

— Чорт забирай, дайте мені, батьку, святий спокій! — озвалася мати крізь сльози, проте виразно.

— Бубо, побалакай з мамою. Вона сидить у передпокої така зашаріла й, не знати чому, плаче.

— Мамо! — Буба перелякано притулилася до материних колін, обтягнутих джинсами. — Ти захворіла?

— Це мало бути турбо… — видушила мати, схлипуючи, — безболісне, швидке, з гарантією засмаги кольору свіжого персика, — ридала вона.

— Солярій?! — недовіра в Бубиному голосі зростала, як температура в сауні.

Мати винувато притакнула. Її червоне обличчя було реальним свідченням невдачі у справі вдосконалення вроди.

— Гарненька мені гарантія! — дідусь почухав голову. — Проте, Марисю, усе не так погано, — продовжував він, попри доньчині сльози. — Ти здобула ефект свіжого помідора. Це ж бо теж корисний овоч.

Мати дивом не спопелила свого батька поглядом і розплакалася ще дужче.

— Мабуть, тобі варто піти до лікаря, — запропонувала Буба. — Ти зовсім обгоріла.

— Де тато, — запитала мати, наче це він був спеціалістом з лікування опіків.

— Ще не повернувся.

— Коли він потрібний, його ніколи немає, — поскаржилася вона, ридаючи, бо вгледіла себе в дзеркалі.

— Краще тобі трохи охолонути до повернення Павла, — порадив дідусь, колупаючись сірником у вусі. — Мені здається, ти занадто рум’яна.

Бартошова визирнула з кухні. Глянула на господиню так само, як дивилася на неї протягом останніх двох тижнів, і похитала головою. Цей жест виявляв її зневагу до всього, що відбувалося віднедавна в домі.

— Найкраще поклади компрес на обличчя й ляж, — Буба вирішила діяти.

— Мені немає на чому.

— Якраз навпаки. Скидається на те, що невдовзі матимеш у своєму розпорядженні ціле подружнє ложе, — жорстоко сказав дідусь. — Я чув, як Павел говорив, що не повернеться на ніч.

— Як це на ніч? — мати на хвилину забула про опіки.

— Це безглуздя, — Буба намагалася притамувати черговий скандал. — Поспи, мамо, тобі стане краще.

— Я ж тобі пояснюю, дитино, що це неможливо. Я… Я можу лише сидіти. Я ціла попечена, — скаржилася вона, але дозволила Бубі заопікуватися нею й покірно подалася до спальні.

— Ти, Марисю, завжди була дріб’язкова, — кинув дідусь на прощання, — а тобі в червоному дуже до лиця. Треба тобі частіше користуватися карміном.

— Якби мені дзвонили… — звернулася мати до Буби, — якби дзвонили, — їй було дедалі важче говорити, — скажи, що…