— Кінець світу! — ремствував дідусь. — Не досить, що в моєї дочки з’явилося протиприродне бажання перетворитися на мою онуку, то ще й ця бабела-куховарка ставиться до мене так, наче я картопляне лушпиння. Я просто гину в такій атмосфері!

Буба сумно стежила за дідусем. Вона була безпорадна, бо її власний список невдач починав нагадувати нескінченну книгу скарг. До проблем з хімією несподівано додалися непорозуміння із сальто назад. Воно наче дрібниця, бо скочити назад може майже кожен. Але Шварценеґер, учитель фізкультури, надавав перевагу особливому способу перекидання ніг через голову. Він перший примусив Бубу зрозуміти, що фізичні вправи не конче повинні здаватися приємними. Вона так любила колись фізкультуру. А зараз, у ліцеї, кожен урок у спортивному костюмі ставав для неї кошмаром. Не йшлося навіть про оцінку, про якісь дурні бали за складний елемент. Шварценеґер, обдарований могутніми м’язами, був прихильником культу тіла й умів безпомильно прокоментувати всі недоліки фігур своїх учениць. Буба викликала в нього особливе зацікавлення. Воно й не дивно. Не досить того, що відрізнялася від аноректичок у класі, то ще й товаришувала з Йолькою, а поруч із нею ніхто не виглядав добре, і Буба це чудово усвідомлювала. Результатом браку порозуміння між фізкультурником і Бубою стало те, що вона чимраз частіше пропускала Шварценеґерові уроки й не мала жодної довідки, яка б пояснювала її відсутність.

Нещастям називала Буба й справу із криптонімом «Адась». Бо хлопець, здавалося, абсолютно її не помічав. Якщо й запитував у неї, то про Йольку. Якщо балакав, то про Йольку. А коли дівчина бачила його на перервах веселого й у чудовому настрої, то поруч завжди була Йолька. На додачу, із щойно зробленою меліровкою, яка страшенно їй личила. Про ці сумні справи Буба не могла порозмовляти навіть з дідом, бо той уже тиждень як захопився «спокушанням Бартошової». І дівчина подумала, що в цьому домі краще вже бути хатньою робітницею, аніж нею, Бубою.

Про свої проблеми забувала, коли в помешканні лунав телефонний дзвоник. Це ставало сигналом для неї й для матері. Обидві в шаленій гонитві змагалися, хто перший домчить до слухавки. Щиро кажучи, Буба не чекала жодного важливого дзвінка, проте з незрозумілих причин хотіла почути голос, через який життя в родині почало нагадувати судовий процес. Вона мріяла, як скаже цьому комусь, що про нього думає, як влучно відповість власникові голосу, котрий став причиною того, що після кожної розмови мати поводилася як прихильниця незнаної релігії. Бубі спало на думку, що може, мама вступила до підліткової секти, і цей гуру, який до неї видзвонює, доручає їй спеціальні завдання. Але після розмови з уявним гуру мати аж ніяк не нагадувала громадську діячку, котра проголошує нові ідеї задля світлого майбутнього. Вона скидалася на ліниву кицьку, яка шукає зручних колін і без кінця вештається перед дзеркалом.

І через усі ці складні причини Буба почала сумувати за нормальними сімейними ситуаціями. За Олькою, яка ридає у вітальні, за Францішеком, котрий мав усі шанси стати мімом, за веселою мамою, що домовляється про зустріч із ксьондзом Кореком, за татом, коли той супроводжує маму поглядом Казанови-старшокласника.

Зовсім нещодавно Бубині мрії зосереджувалися на тому, аби всі вони бодай один день провели поза домом. Зараз вона все б віддала, щоб повернути ці нестерпні, дратівливі, але такі необхідні для родинного життя хвилини в помешканні на Звіринецькій.

— Приєднуйся, Бубо, повправляймося разом, — заохочувала її мати, бачачи сумне личко доньки й спостерігаючи, як та бездіяльно проводить час, просиджуючи в передпокої на «Людовику». Материна кімната перестала бути затишним кабінетом зі сріблястим, завжди розплющеним, оком комп’ютера. Віднедавна вона нагадувала фітнес-клуб, і виконувала саме таке призначення.

— Бубо, — казав дідусь, зупиняючись біля старого крісла, — будь мужньою й покинь жити ілюзіями. Приходь, перекинемося в дурня. У дурня ти завжди виграєш.

— Уроки зробила? — так реагував на її появу батько, коли похмурий і погано поголений, долав шлях зі спальні до туалету.

Він ніколи не чекав, доки донька щось скаже, тож вона й не відповідала.

Бартошова теж декілька разів підходила до зіщуленої в кріслі Буби, проте не озивалася жодним словом. Просто клала свою велику теплу долоню дівчині на голову. І тоді їй спала на думку страшна річ. А що, якби її мамою була Бартошова… Буба вирішила ніколи не повертатися до цієї думки й продовжувала сидіти біля телефону, хоча й не сподівалася, що до неї хтось задзвонить.

Пані Коропова купила кота. Бубу не дивував новий пожилець у будинку, бо з настанням холодів близькі родичі кота пані Коропової, зрештою, незареєстровані, окупували теплий підвал.

Проте незвичайність учинку пані Коропової полягала в тому, що саме вона (єдина в усьому будинку) оголосила війну здичавілим тваринам.

— Я її запитаю, з якою метою вона купила котика, — вирішив дідусь, дізнавшись про вчинок сусідки. — Може, вона збирається досліди на ньому ставити? — снував він здогади, нервово походжаючи помешканням.

— Тобто експерименти? — Буба занепокоєно глянула на дідуся. — Ти гадаєш, що вона може знущатися над своїм котом?

— Ну, — дідусь задумався, — усе на це вказує. Якщо хтось не любить котів і не бажає з ними панькатися, то я зовсім не розумію, якого… навіщо купує собі перса. Будь що, наміри пані Коропової видаються мені підозрілими.

— Жах, — заявила Буба, — найкраще запитати в пані Коропової, навіщо їй цей перс. Я можу це зробити. Зрештою, у статуті мого харцерського загону зазначено, що ми повинні опікуватися бездомними тваринами.