— А що ти з ним зробив? — у Бубиній уяві Мілош пересів із джипа до кабіни авіанетки й схопився за кермо, так само, як Чак Норріс в одному з фільмів.

— Е-е-е, не питай! — Мілош благально глянув на Бубу. — Взагалі-то я й сам гадки не мав, куди його подів. Лише потім виявилося, що я на ньому записав назви потрібних мені комплектуючих комп’ютера, і залишив у крамниці такому собі чуваку, який може організувати різні комп’ютерні прибамбаси. — Мілош потер щоку. Він вочевидь боявся Бубиної реакції, бо вважав її дуже розсудливою. А вона реготала. І реготала б, певне, ще довго, якби не літній добродій, що швидко наближався до них. Побачивши старого, Буба замовкла, а Мілош нахмурив чоло, намагаючись пригадати, звідки він його знає.

— Ой, це ви! — зрадів він. — Бубо, — звернувся він до подруги, — Цей пан — чудовий знавець гарних манер, — хлопець уклонився й глянув на Бубу.

— Атож, — відказала та, мимоволі посміхаючись, — я його чудово знаю. Привіт, дідусю, — звернулася вона до старенького, — познайомся з моїм товаришем. Оце і є Мілош.

Кінець зими перетворився для Буби на початок весни. Віднедавна все, крім родинного життя, здавалося їй чудовим і надзвичайним. Прогулянки з Мілошем за місто з біноклями в зелених футлярах, спільне розв’язування математичних задач, піца, яку вони їли завжди за тим самим столиком, і навіть обіцянка шкільної дискотеки, куди збирався піти весь клас… Виглядало так, ніби зненацька всі потаємні мрії почали здійснюватися. Пані Коропова не могла надивуватися, що Буба так «подорослішала». Олька, завітавши якогось дня зі своїм верескливим Францішеком, глянула на сестру так, немовби збиралася запропонувати їй роль у фільмі «Щаслива ліцеїстка», у якому була сценографом.

— Взагалі-то, — пояснювала Олька Бубі, поїдаючн її шматок пирога, — я поки що тільки розставляю реквізит на плані.

Пан Коцютек, відтоді, як звірився Бубі, теж ставився до неї з певною повагою, яку вона називала респектом. Бо пан Коцютек асоціювався в дівчини з епохою, коли це слово багато про що говорило. Зустрічаючи Бубу, старомодний сусіда мав звичку говорити: «Пудово виглядаес, Бубо, пудово! Так тлимати! Так тлимати!». Бубу почала переслідувати думка про те, що, може, вона стає схожою на пані Астріду. А вдома всі, за винятком хіба що діда, були зайняті виключно власними справами.

Мати завзято друкувала на комп’ютері й майже не виходила зі своєї кімнати. Вона схудла й рідко посміхалася. Зате роман, над яким просиджувала ночами, ріс у блискавичному темпі.

— Боже мій, — зітхав дід Генрик, — краще б Марися вже закінчила, бо нам же доведеться це читати! Письменники такі егоїсти, — нарікав він за склянкою портеру, — пишуть про все, що спаде їм на думку, і не рахуються з терплячістю майбутніх читачів.

— А ти помітив, дідусю, що мама вперше не розповідає про свою книжку? — Буба відірвалася від читання «Бриджа». — Трохи дивно, — замислено додала вона.

— Нарешті порозумнішала! — пирхнув старенький. — Твоя мати не така вже й дурна, і знає, що родина може витримати чимало, але не все.

— А мені чомусь страшенно цікаво, про що буде ця книжка, — не здавалася Буба.

— Дам тобі гарну пораду, — дідусь із насолодою сьорбнув пива, — не кажи про це матері, бо отримаєш триста сторінок любовних діалогів. Хіба що замість вродливого брюнета в ролі коханця виступить який-небудь нікчемний сектант. Можу тобі розповісти, чим закінчиться весь її каторжний труд. Героїня, крім усього майна, втратить ще й цноту, а він…

— Навіщо ви годуєте Бубу такою жахливою літературою? — озвалася раптом мама, яка тихенько прямувала до виходу. — Я йду до бібліотеки, — заявила вона, ховаючи у величезній торбі зошита, ручки й окуляри.

— Навіщо, Марисю? — дідусь зніяковів, як завжди, коли його починали мучити докори сумління. — У нас удома стільки цікавих книжок, — посміхнувся він, підлещуючись до доньки.

— Мені потрібні матеріали. Я йду не по книжки, а по інформацію, — пояснила мати, взуваючи туфлі.

— Без макіяжу? — не витримала Буба. Це аж ніяк не було схоже на маму.

— Я йду працювати, а не на танці, — відповіла та.

І передпокій спорожнів.

— Привіт, — кинув батько, раптово з’являючись у тому самому місці, де щойно стояла його дружина. — Я щойно зустрів Марисю, — повідомив він.

— Її важко було не помітити, — дідусь полюбляв похвалитися своїм умінням робити логічні висновки. — Здається, ви щойно розминулися на сходах.

— А й справді, — батько вочевидь був чимось схвильований. — Вона, — продовжував за хвилину, — якось по-іншому виглядає останнім часом. Така серйозна, трохи гм… сувора… — тоді задумався й докинув: — Навіть не дає нам свого рукопису почитати. Це щось зовсім нове.

Буба переможно глянула на діда, а батько машинально вилив портер у дідусеву склянку й вихилив пиво одним духом.

Маньчаки засиділися довше, ніж збиралися. І виглядали зовсім нещасними. Пан Вальдек нервово складав карти, не звертаючи уваги на господарів, котрі продовжували аналізувати останню роздачу, яка принесла поразку суперникам, а Маньчакова… Вона затято мовчала, що робило її схожою на сердитого боксера. Тим більше, що на шиї в неї був широкий шарф, який розміром і малюнком нагадував махровий рушник. Через це пані Віолетта скидалася на боксера-важковика.