— Не розумію, — перебирав карти Маньчак, — не розумію, — повторював він безрадно, як дитина, а за мить глянув на дідуся очима, у яких мало не бриніли сльози.

— Але ж ми завжди у вас вигравали! — простогнав він.

— Це було колись, — нагадав старий. — Ви просто не працюєте над собою, — закінчив він голосом утомленого педагога.

Буба мовчала, і ця мовчанка видавалася їй трохи незручною. Не могла ж вона сказати, що всі козирі Маньчаків відби ваються в полірованій поверхні дідусевого столу. Що її порядність постійно випробовується муками й стражданнями, а дідова праця над собою полягає виключно в поліруванні столу до ідеального блиску. Перед кожною партією.

Маньчак копирсався з колодою. Недовірливо оглядав власні карти, немовби в них крилася якась незбагненна для нього таємниця.

— Посидьте ще, — запрошував дідусь тоном гостинного господаря. — Буба приготує нам чудове капучино й ми доїмо решту рогаликів, що їх спекла Бартошова.

Незважаючи на те, що обіцянки були спокусливими, Маньчакова заперечно трусонула вибіленим волоссям.

— Ні, ні й ще раз ні! — рішуче сказала вона. — Женемо!

— Женете? — пожвавився дідусь. — А вам відомо, що я вас завжди в цьому підозрював? Адже пан Вальдек закінчив технологічний технікум за спеціальністю «харчова промисловість», і як я досі…

— Ми мусимо гнати додому, — похмуро урвав його Маньчак.

— Взагалі-то кажуть «удома», — заперечив дідусь, хоча правду кажучи, про це взагалі не говорять, — він перейшов на шепіт. — Наприклад, наш сусід Коцютек, якби він чув, що ви женете…

— До побачення, — сухо вклонився пан Вальдек і швидко наздогнав дружину, яка вже кілька хвилин чекала його на сходах з міною боксера, що програв вирішальний бій.

— Що це таке? — уся родина нахилилася над згорточком, з якого видніла пара вух і блимали дві перелякані намистинки, котрі могли бути лише сповненими страху очима маленької, пухнастої істоти.

— Добавка, — пояснила Буба. — Це Добавка, — повторила вона. Чітко й трошки зверхньо, як буває, кажуть люди, що знають більше, ніж решта.

— Добавка, кажеш, — бурмотів дід, намагаючись запхати руку досередини згорточка. Його героїзм було винагороджено. Він витягнув долоню й радісно заявив: — Мене лизнуло щось м’якеньке й тепле, — захоплено вигукнув пан Генрик. — А покажи-но, Бубо, цю добавку.

Його прохання було негайно виконане, і перед очима родини з’явилася істота, яка була живим утіленням убогості й розпачу. Можна сказати, собачої бідності, бо згорточок виявився маленьким, занедбаним песиком, який викликав водночас захоплення, співчуття й переляк.

Першим відреагував батько.

— Бубо, ти ж знаєш, що в мене алергія, — застогнав він, немов песик, який саме цюняв на доньчину блузку, становив загрозу його життю.

— Була, тату, — спокійно відказала Буба, — у дитинстві й до того ж на котів. А пес то інша справа.

Пан Генрик виявився найрозсудливішим.

— Звідки він у тебе й навіщо ти його принесла? — розпитував дідусь, підставляючи песикові руку, аби той полизав.

— Ми були з Мілошем у Котавському гаю, в орнітологічній обсерваторії… — почала Буба, але дідусь перебив її.

— То воно вміє літати?

— …і там, — продовжувала Буба, — у гущині ялівцю щось так жалісно скавчало. Мілош зазирнув і перелякався, бо цуцик був прив’язаний до дерева мотузкою. У нього були зв’язані лапки і… — розповідь зупинили сльози, які закапали на свіжо зацюняну блузку й песика, що тремтів від страху.

Мати схопилася за серце з вигуком «Неймовірно!», батько спохмурнів, бо зрозумів, що історія собачати заслуговує на більше співчуття, ніж усі алергії на світі. Його теж вразила Бубина оповідь. Незворушною була тільки Бартошова.

— Я за ним не прибиратиму, — похмуро проказала вона. — І готувати для нього теж не буду. І взагалі, чому це ти його взяла, а не цей твій знайомий?

Запитання було слушне.

Зрештою, песика знайшов Мілош, тож він і мав би стати його господарем.

Усі вичікувально глянули на Бубу.

— Бо в нього, цього мого знайомого, — підкреслила дівчина, — уже є вдома чотири такі приблуди, і його мама сказала, що кожна наступна знайда опиниться в собачому притулку.

— Яка розумна жінка, — батько скористався цієї рятівною думкою. — Ми теж вчинимо гуманно, — він перейшов у наступ. — Ще сьогодні знайдемо для цього цуцика відповідне місце…

— Ми вже знайшли. Песик залишиться зі мною, — глянула на всіх Буба.

— Він мене вкусив! — цього разу дідусь блискавично відсмикнув долоню, приглядаючись до зубів собачати, схованих за злиплою від бруду шерстю.

— Він вас не вкусив, а розкусив! — вигукнула радісно мати. — Погладь його, Павелку, подивимося, чи не буде в тебе реакції.

— Тести на алергени роблять у поліклініці, а не в зоопарку, — сварливо озвався батько, але запхнув пальця в щілину між хутром, звідки видніли крихітні ікла й скрикнув від болю. — Справжній пес! — несподівано зрадів він.