Та хоч як Дана намагалася бути хороброю і робила спроби висміяти свій страх, але на пошуки босоніжок таки не зважилась. Натомість пильно вдивлялася у темряву, туди, звідки щойно накивала п’ятами. Щось там усе ж відбувалося, море вже не було таким спокійним, як раніше, здавалося, хтось плескався і баламутив його. Дівчинка аж подалася уперед. Ні, вона не помилялася. Незважаючи на темряву, Дана побачила обриси когось, що виповзав з води. Вона ледь стрималася, щоб не заверещати і не кинутися навтьоки. З безпечної відстані дівчинка спостерігала за тим, що відбувалося на березі. Те, що виповзло з води на берег, на ноги так і не звелося, а просто розпласталося на піску. Раптом звідти почувся тихий плач.

Тепер Дана справді розлютилася на себе. «Може, людині погано, може, їй допомога потрібна, а вона тут ховається малодушно, боягузка!» Дівчинка ступила декілька кроків у напрямку моря. Невідомий продовжував лежати, але плач став голоснішим.

— Гей, — тихенько покликала Дана, — ви хто? Чому ви плачете? Вам потрібна допомога?

Відповіді не було. Дівчинка повільно почала підходити. Тепер вона виразно бачила, що це жінка, точніше — дівчина, яка лежала обличчям донизу. Довге волосся розсипалося по її спині, плечі здригалися від плачу.

Дана потроху заспокоювалася, бо загрози не було, а зараз вона мусила допомогти цій дівчині. Дана обережно торкнула її за плече.

— Що з вами трапилося? Вам потрібна допомога?

Невідома рвучко обернулась. У темряві Дана ледве могла роздивитися риси її обличчя, але помітила, що дівчина зовсім юна. А найбільше здивувала Дану відсутність будь-якого одягу на невідомій, вона куталася у своє неймовірно густе волосся і безгучно рухала губами.

— Ти не можеш говорити? — здивувалася дівчинка.

Дівчина кивнула і знову залилася сльозами. Дана у відчаї озирнулася навсібіч. Що ж робити? Доведеться вести її додому, хоча хто знає, як до цього поставиться тітка, яка, м’яко кажучи, не любить незваних гостей. Та що буде, те й буде. Не залишати ж бідолашну саму посеред пляжу вночі?

— Так, годі плакати! — нарешті озвалася Дана. — Я живу недалеко звідси в тітки. Ми підемо до неї, вона обов’язково щось вигадає, аби тобі допомогти.

Невідома кивнула. Дівчинка подала їй руку, щоб та стала на ноги, але незнайомка не змогла навіть підвестися.

— Що з тобою? — Дана намагалася підняти дівчину, схопивши її попід пахви. — Не можеш ходити, чи що? Може, в тебе травма? Тобі боляче йти?

Та закивала головою, плачучи.

— Цього ще бракувало! Невже в тебе зламані ноги? — Дана мало сама не заридала. — Гаразд, спирайся на мене. Тут недалеко, потерпи.

І Дана, майже закинувши собі на спину знайду, яка, до речі, була вища за саму дівчинку, потягла її додому.

Тітка сиділа у кріслі з величезним томом Шекспіра англійською мовою. Під час духовних пошуків Наталі завжди читала Шекспіра в оригіналі.

— Щось ти затрималася, панянко. — промовила вона, знімаючи окуляри і тручи втомлені очі. — Я вже почала хвилюватися.

— Наталі, тут така справа, ось погляньте…

Тітка нарешті підвела погляд. Спокійно оглянула з незворушним виразом обличчя мокру роздягнену незнайомку, обліплену піском, яка висіла на плечі в Дани. І запитала, як людина, яку нічим у світі не здивуєш:

— І що це ти притягла в дім?

Дана посадила дівчину в крісло, а сама безсило гупнулась на стілець.

— Я знайшла її на березі… Вона виповзла з води… Лежала на піску і плакала.

Наталі знову одягла окуляри, підвелася з крісла і підійшла до дівчини, уважно її розглядаючи.

— Так-так… — пробурмотіла. — Як тут не плакати… Коли б я опинилась у такому вигляді на пляжі, то теж, мабуть, не сміялася б. — Вона зазирнула незнайомці у вічі. — Хто ти? Звідки?

Дівчина безгучно заворушила губами.

— Чудово — вона ще й німа! — сплеснула руками тітка, випроставшись. — Гей, Паваротті! — гукнула голосно. — У тебе з’явилася гідна співрозмовниця!

— А чому ти тягла її на собі? — тепер вона зверталася до Дани.

— Вона не може ходити. У неї травмовані ноги, — племінниця розтирала затерпле плече.

— Неймовірно — німа і кульгава одночасно! Дай-но, я огляну твої ноги. — Незнайомка зіщулилася у кріслі і затулилася руками, немов захищаючись. — Бідолашна! Та не бійся, я нічого тобі не зроблю. Просто подивлюсь.

— Може, викличемо швидку? — несміливо запропонувала Дана.

— Ще чого не вистачало! — пирхнула незадоволено Наталі. — Я все життя займалася альпінізмом. У горах ми лікували самостійно будь-які травми. І взагалі, я не збираюся її лікувати, а от діагноз поставити можу краще за хірурга.