У «Миловарні Пейпер-стрит» інші загони обривають пелюстки троянд, анемонів чи лаванди і складають їх до коробок із очищеним салом — воно всотає їх запах, і мило матиме квітковий аромат.

Марла розповідає мені про рослини.

Троянда, каже Марла, натуральний в’яжучий засіб.

Назви деяких рослин мовби взяті з некрологів — ірис, базилік, рута, розмарин та вербена. Деякі, як-от таволга і калюжниця, аїр та аралія, могли б належати шекспірівським феям. Чемериця із солодкуватим ванільним ароматом. Ліщина, ще одне природне в’яжуче.

Півники, дикий іспанський ірис.

Щоночі ми з Марлою гуляємо садом, доки я остаточно не переконуюся, що цієї ночі Тайлер не повернеться. Позаду нас завжди йде космічна мавпочка, котра старанно підбирає жмутки бальзамника, рути чи м’яти, розтертих Марлою в мене під носом. Викинутий недопалок. Мавпочка граблями розрівнює за собою дорогу, аби стерти всі сліди нашої присутності.

І якось уночі інший гурт невідомих спорснув бензином кожне дерево в міському парку і влаштував маленьку досконалу лісову пожежу. Вікна будинків уздовж вулиці розплавилися від вогню, а припарковані машини осіли на розплавлених шинах — про це писали газети.

Будинок, орендований Тайлером на Пейпер-стрит, видавався живою істотою, вологою всередині, — стільки людей там пітніло і дихало. Там рухалось стільки людей, що рухався сам будинок.

Ще однієї ночі, коли Тайлер не прийшов ночувати, хтось просвердлив банкомати й таксофони, вставив в отвори трубки й шприцом накачав всередину солідолу та ванільного пудингу.

І Тайлера так само ніколи не було вдома, проте за місяць у кількох космічних мавпочок Тайлерові цілунки були випалені на тильній стороні долоні. Тоді ті мавпочки теж щезли, а на ґанку їм на заміну виникли новачки.

Щодня загони людей їхали й поверталися в різних машинах. Ти ніколи не бачив ту саму машину двічі. Одного вечора я почув, як Марла звертається до космічної мавпочки, що виструнчилася на ґанку: «Я хочу побачити Тайлера. Тайлера Дердена. Він живе тут. Я його подруга».

Мавпочка каже: «Мені дуже шкода, але ти надто… — пауза, — надто молода, щоби тренуватися тут».

Марла каже: «Відчепися».

— Окрім того, — продовжує космічна мавпочка, — ти не принесла необхідних речей: двох чорних сорочок, двох пар чорних штанів…

Марла кричить: «Тайлере!»

— Одну пару важкого чорного взуття.

— Тайлере!

— Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої нижньої білизни.

— Тайлер!

Я чую, як грюкнули вхідні двері. Марла не стала чекати три дні.

Зазвичай після роботи я йду додому й готую бутерброд із арахісовим маслом.

Коли я повертаюся додому, одна мавпочка читає щось іншим космічним мавпочкам, що зайняли весь перший поверх: «Ти не чудова й унікальна сніжинка. Ти така сама вмираюча органічна матерія, що й будь-хто інший, а ми всі — частки однієї купи перегною».

Космічна мавпочка продовжує: «Наша культура зробила нас однаковими. Ніхто вже не може вважатися щиро білим, чорним чи заможним. Усі ми хочемо одного. Поодинці ми ніщо».

Читець змовкає, коли я заходжу, щоби зготувати бутерброд, і всі космічні мавпочки поводяться так тихо, наче я тут сам. Я кажу: не переймайтесь. Я вже це читав. Я це набирав.

Можливо, навіть мій бос це читав.

Ми всі — чимала гора сміття, кажу. Уперед. Грайтеся. На мене не зважайте.

Космічні мавпочки сидять тихо весь час, що я готую бутерброди, беру ще одну пляшку горілки й підіймаюся нагору. Позаду чується: «Ти не чудова й унікальна сніжинка».

Я — Розбите Серце Джо, бо Тайлер мене полишив. Бо мій батько мене кинув. О, можна продовжувати й продовжувати.

Часом вечорами, після роботи, я зазираю до бійцівських клубів у підвалі бару чи гаража й питаю, чи не бачили там Тайлера Дердена.

У кожному новому бійцівському клубі хтось, кого я ніколи не бачив, стоїть під єдиною лампочкою посеред темряви, оточений людьми, й читає слова Тайлера.

Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Коли починаються бійки, я відводжу лідера клубу вбік і питаю, чи він не бачив Тайлера. Я з ним живу, кажу, і він давно не з’являвся вдома.

У хлопця розширюються очі, й він питає, чи справді я знаю Тайлера Дердена.

І таке трапляється в більшості нових бійцівських клубів. Так, кажу, ми з Тайлером ліпші кумплі. І раптом усі навколо хочуть потиснути мені руку.

Ці нові хлопці витріщаються на діру в моїй щоці, на почорнілу шкіру обличчя, жовто-зелену там, де вона прилягає до кісток, і вони звуть мене «сер». Ні, сер. Геть зовсім, сер. Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена. Друзі друзів знали його, і вони заснували це відділення бійцівського клубу.