«То ж поміщик, у нього маєтки на Уманщині та на Волині…»

Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, — поду- мав тоді Липинський, — заздрість до свого брата

Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глу- пої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підс- мішки. Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену в університетах агрономію на поле русалівське тужився пересадити; зрештою, не належав ніколи до великих землевласників, навіть з середніми у тих краях рівня- тись не міг зі своїми, відписаними дядьком Рокиць- ким, ста сімдесятьма гектарами. Просто в Яфета було почуття спільності, а Хам ніяк не здатний здолати свою окремішність та заздрісну, непосильну для нього злобу — від тої злоби, як від затяжкого лантуха за плечима, аж осідає людина та наливаються очі кров’ю…

3

Невимушено, мов знайомі були давним-давно, хоча бачилися досі лише два-три рази, запросив Липинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.

Приходьте на з’їзд українців польської культу- ри… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундук- леївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.

Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вже мав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброго життя, друкувався під псевдонімами: друзі нарахува- ли тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облиши- ли, за марної праці, рахувати далі.

Липинський є завзятим непосидою, — розказу- вав Матушевський Дмитрові Дорошенку. — За остан- ній час він об’їхав низку міст і містечок нашого Правобережжя, виголошував відчити, що не всім подобалися, кликав до повороту в свою давню, себто українську народність. А ще в Кракові видав на осно- ві тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь

в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко- вими крамницями, скуповувала поспіхом книгу і нищила.

У помешкання в глибині затишного дворика пані Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле- цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної України знайомилися з правобережцями Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика- ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ- них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба недавно навчилися бритву тримати.

Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона така непроста та минувшина, а чи то мислимо?

Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в резолюції все ж зійшлися — тут присутні із шляхти є українцями польської культури, вони визнають себе громадянами України, яких доля століттями пов’яза- ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українським народом…

Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не сварилися українська і польська пісня; на гурти мен- шенькі поділившись, як заведено під час застілля, перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини. Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка- зував, як непросто провадити просвітянські справи

в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав, як… не став він головою «Просвіти».

Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про- світянам, і очільником своїм хотіли його обрати в Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку, окрім того, незріле, ненароком куснув.

— Не можу затвердити, на Дорошенка із самого Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік неблагонадійний.

А був він таким губернатором, що вельми за чужи- ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав його один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького. Мусив уряд волоцюгу звільнити.

Потому розіграли багатоходову шахову комбіна- цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією, аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського губернатора, з яким приятелював давно, щоби пра- вильний папір написав, губернатор відповідно сказав справнику, а вже той губернаторові катеринославсь- кому янгольську характеристику надіслав. І став Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої

«Просвіти» — головувати, на всяк випадок, усе ж друзі відраяли.

Щоправда, один україноненависник потім донос про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра- вильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, на- томість приязне керівництво години викладання та шмат платні добряче підрізали…

Наступного разу Липинський з Дорошенком зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся- тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-

новича, Рильського, Драгоманова, — В’ячеслав Кази- мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziej'ow Ukrainy».