Значно скулкіше, болючіше і образливіше було, як хтось зі своїх негадано вдарить тебе з-за спини — так В’ячеславові Казимировичу видавалося від неочікува- них звинувачень колеги з їхнього мученого видання

«Przeglad Krajowy» Богдана Ярошевського. Не стри- мався-таки, поділився тим болем з Василем Домани- цьким, з яким познайомився ще в Києві, а запри- язнився в час лікування у Закопаному:

«Почну з нашого тижневика. Врешті, друкується він, але яке буде перше число, святий його знає. Як я

вже писав Вам, з Ярошевським я пересварився, обуре- ний його легковажним відношенням до цілої справи. Він, як я вже Вам писав, одклавши тижневик «до осені», спокійненько поїхав собі на село, а мені напи- сав листа, що «не знає, чи буде міг восени брати участь в тижневику, чи ні». Як знаєте, я чоловік не сварли- вий, але це вже мене обурило до краю, і я написав дуже острого листа, на якого відповіді не дістав».

Змушений був нагадати В’ячеслав Казимирович колезі Богдану Ромуальдовичу й умови, на яких закладалася їхня співпраця:

— Між нами стала умова, після якої ви взяли на себе редагування альманаху у Києві за плату п’ятде- сят рублів в місяць, тобто на таких самих умовах, як і було в «Przeglad’і». Я взяв від вас слово чести, що ви від цього вже не відмовитесь, та заходився з цілою енергією коло нового діла…

Натомість до Михайла Грушевського посипалися від Ярошевського звинувачення одне за одним, кожне гіркіше попереднього, а насамкінець дійшло й до особистих образ у бік Липинського. Насправді ж корінь непорозумінь був аж ніяк не в особистому сприйнятті чи несприйнятті, двоє колег в одному виданні мали такі несхожі погляди… Засади соціалі- стичні Ярошевського були чужими для Липинського, зло велике бачилося йому в пересварах люду різних верств, «клясовій» пересварі, ні, гадав він, має бути спільний інтерес у всіх хліборобів, незалежно, більша чи менша їх частка земельної власності. Самостій- ник ще з гімназійних стін, Липинський зовсім не зго- ден був з писаним Ярошевським: «Як тільки такий українець польського походження з’являється «само- стійником» на польський кшталт, не виносить

«москалів», мріє про спілку Польщі і України, звер- нуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поля-

ків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не годяться.

Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбував- ся цего впливу польського патріотичного вихованя. Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українсь- кого порозуміння, навпаки, але це порозуміння мусить спіратися б на користну для нас політичну плятформу, себто на федералізмі. На жаль, не має зараз ні одної польської партії, яка б проповідувала цей програм федералізму на ґрунті російської держав- ності і сістематично його проводила».

Інколи Ярошевський з Липинським розмовляли, як сліпий із глухим, один бачить, інший чує, от тіль- ки звести те, порізно у відчуттях отримане, ніяк не вдавалося.

— Липинський, свіжоспечений українець, з поль- ською психологією, збився з пантелику і почав так виводити, начебто Україна — спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права, — в’їдли- во, силячись чим найдошкульніше насолити, твердив Богдан Ярошевський. — Так він зрозумів той терито- ріялізм. На довший час це було неможливо, бо не вело до нашої мети (праця на користь українського люду). Поза тим в «Przeglad’і» був хаос і повна безпрограмо- вість, — кожне число було трохи одмінне з програмо- вого боку, а деякі числа таки цілком одмінні.

Свої Затурці чи Русалівські Чагари, одначе, В’ячеславу Казимировичу ніколи не бачилися яки- мось двірцем, отим вокзалом, де можна пересидіти, передрімати на лавці тихцем до наступного потяга…

Інколи Ярошевський нагадував В’ячеславові Кази- мировичу дражливого індика Микиту, що розгулював у дитинстві їхньою затурцівською подворицею: розпу- стивши хвоста віялом та волочачи землею крила, він загрозливо підскакував і гортанно ґелґотав на весь

обшир, заледве хто чужий посміє наблизитися; і вже горе тому, в кого колір червоний десь трапиться в одязі — з лопотінням крил та криком несамовитим, застрашливим враз на плечах опинитися може…

Сперш дрібні камінці образ покотилися від Яро- шевського, та зрушували вони поступово більші, кам’яний той потік наростав, з гуркотом, злу пилюгу здіймаючи, вже лавина котилася, і не міг себе тепер Богдан Ромуальдович стримати, віднайти в собі силу ту лавину спинити:

Сам п’яниця і розпусник, людина без усяких етичних принципів, для якої має значення тільки зов- нішня форма…

Не вагався скористуватися спльотками, щоб заплямити мене як людину...

Марнотрат, котрий до останніх днів жив з бать- ківської ласки, — і натякав на розтрату Липинським редакційних коштів.

Мов черінь розчервонілий, зовсім злістю розпече- ний Ярошевський, — крапля води спаде і враз заши- пить, — усе ж не злукавив Грушевському:

Правда, Липинського ніхто про якісь фінансові надужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить не було. Я сам перевіряв всі рахунки і знайшов усе в порядкові.

…А лавина взаємних образ та звинувачень усе коти- лася, ширшала, гуркотіла, знімала пилюгу, і врешті Липинський написав недавньому своєму колезі:

«Справу цю між нами рішити (а рішення буду і маю право домагатись як сторона пошкодована) культур- ними засобами, пропоную Вам суд, або так званий