У професора Шишманова, недавнього міністра освіти Болгарії, свої запитання до В’ячеслава Липинського.

Мене цікавить сьогоднішній дух люду вашого. Ви ж, пам’ятається, жили на Уманщині, зовсім близь- ко шевченківських місць, хіба з півсотні верст від Моринців чи Кирилівки… А я писав наукові розвідки про Тараса Григоровича, в тих нинішніх тридцяти восьми перекладах Шевченка болгарською мовою десь там і моя часточка є…

На прощання, напише згодом Шишманов, «Липин- ський подарував мені свою книгу про українську опо- лячену аристократію».

Гетьман Павло Скоропадський тоді, по обіді в садо- вій альтанці, під тенькання і пересвист безтурботних синиць у прочиненому вікні, аж ніяк не перебільшу- вав голод на авторитетних та підготовлених диплома- тів, як і достойних урядовців загалом.

Дмитро Дорошенко перед тим уже не раз наполя- гав, аби міністром закордонних справ призначили В’ячеслава Липинського.

Його авторитет, — казав Дорошенко гетьмано- ві, — стоїть так високо у всіх українських національ- них партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якій комбінації зложення нового складу кабінету міні- стрів.

Тиху посмішку з-під невеликих русих, майже біля- вих вус Павла Скоропадського викликали ці мовлені без лукавства слова. А посміхнувся гетьман з того, що коли однопартійці просували один одного, соціаліст- федераліст Дорошенко клопотався за «чужака» з Української хліборобсько-демократичної партії.

Не давав спокою Дмитро Дорошенко і самому Липинському:

Ідіть міністром, а я зголошуюся у заступники.

То не моє, — крутнув головою В’ячеслав Кази- мирович.

Тоді я йду міністром, а ви станьте товаришем міністра.

І на це не дістав згоди.

Не так лякала Липинського ноша, яка могла тяга- рем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вже при ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й на- вально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, що збурювалася і закипала від снарядних вибухів, опісля запалення легень), та ноша — туберкульоз — назавше буде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди й ніколи.

А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусь справу він просто не міг.

Згодився лишень, коли запропонували очолити посольство в Австро-Угорщині.

Як розпакував валізи у віденському готелі

«Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути в справи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить, офіційно-канцелярського, із зверненням незвичним до людини, з якою балакав досі на приятельських тонах.

«Відень 8 липня 1918 р.

До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ Української Держави

Сповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня 1918 року о годині 5 по полудню я представлявся Пану Міністру Закордонних Справ Австро-Угорської Монархії Буріану і вручив йому вірітельну грамоту, котра була їм принята.

Посол Української Держави у Відні

Вячеслав Липинський».

7

Ще перед тим, як пакувати свої віденські валізи, що все норовили пухнути від конче потрібних на позірний погляд документів та рукописів, В’ячеслав Липинський зустрівся з гетьманом.

Усе ж не в чисте поле їдете, — говорив Скоропад- ський неспішно, мов перед тим, як вимовити слово, сперш приглядався до нього придирливо, а чи таке воно, чи потрібної масті, і ця неспішність та душевна певність додавали казаному ваги. — У Відні, так уже судила історія, чимало нашої інтелігенції осіло, людей з міцним українським стрижнем, що гурту тримають- ся років сорок, напевне, з часу заснування там сту- дентського товариства «Січ». Бо в нас тут у кожного своя теорія, яка обов’язково чубиться та суперечить іншій, але кожен із затятістю правовірного мусульма- нина істинною числить тільки свою… Бідний Олександр Македонський вкупі із Чингіс-ханом без теорій будували свої великі держави.

Не скажіть, — засміявся Липинський. — Чингісхан, розуміється, не заглядав до енциклопедій, не писав статей до політичних часописів. Але він мав ясну теорію з державного будівництва — теорію, вироблену тодішньою монгольською інтелігенцією. Ця теорія за підвалини держави брала релігію і кочів- ну, військову аристократію.

Погодьтеся, що в нас забагацько того, як у при- казці мовиться: той в ліс, інший по дрова, — не змінив гетьман тону, хіба сум легкою тінню десь промай- нув. — Одні надто в соціалістичній утопії, даруйте, втопилися, навіть доволі вдумливі люди… Он Сергій Єфремов про мою «Грамоту» від 29 квітня каже, що то недвозначний документ реакційного курсу, а Володи- мир Винниченко зовсім рубає з плеча: це просто вакха-

налія клясової помсти. Другі з іншого боку лаштують- ся стати правовірнішими від пророка Магомета. Була вчора в мене делегація щирих по-своєму людей…

І Скоропадський оповів той випадок:

Що привело добродіїв? — з двома із них уже давно зазнайомився.

Як то ви, пане гетьмане, досі терпите той пам’ят- ник святому Володимирові, що на Володимирській гірці стоїть?

А що ж там не так? — чудуюся. — Скульптор відомий, а Володимир є нашим святим.

Володимир то наш, але пам’ятник зовсім не наш, знищити його треба.