Згадав, як той хлопець сказав: «Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків» — і ще щось. Кукса в мене свербіла, мов голова в якогось скаженого байстрюка. Але я прикинувся, ніби це не моя, а когось іншого кукса, в якомусь іншому світі, а сам поринув у пошуки слова, шмати, кістки, зв’язку…

…відпливаю...

— Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись у лоба налетить на цю частину узбережжя...

Ось воно.

Чарлі — це ураган, а коли налітають урагани, я, як і вся Америка, вмикаю канал «Погода», а тамтешнього спеца по ураганам звуть...

Я схопив Ребу. В моєму в’ялому, напівсонному стані вона мені здалася фунтів на двадцять важчою.

— Ураганного спеца звуть Джим Канторе, — промовив я. — А мого помічника звуть Джек Канторі. Справу, блядь, закрито.

Я відкинув ляльку і заплющив очі. Ще секунд десять-п’ятнадцять я чув ліниві подихи Затоки з-під будинку. А потім заснув.

Так і проспав до смерку. Найглибшим, найсолодшим сном за останні вісім місяців.

У літаку я лише трішечки чогось поклював, тож тепер прокинувся дико голодним. Замість звичайних двадцяти п’яти вправ для розминки стегна я зробив десяток, швидко впорався в туалеті, а потім рушив на кухню, спираючись на костур. Проте кульгав не так важко, як міг би на те очікувати після глибокого сну. Мій план полягав у тім, щоб зробити собі сандвіч, а то й два. Я сподівався на копчену болоньську ковбасу, проте годилося будь-яке готове м’ясо, яке знайдеться у холодильнику. Поснідавши, я думав зателефонувати до Ілси, доповісти, що доїхав добре. Хай би Ілса сама вирішувала, чи повідомлятиме вона когось мейлами про стан Едгара Фрімантла. Далі я міг би ковтнути вечірню дозу ліків і роздивитися мої нові апартаменти. Весь другий поверх чекав на мене.

В моєму плані не були враховані зміни, що тим часом відбулися з видом на захід.

Сонце вже сіло, але над пласким виднокраєм Затоки лишилася яскрава помаранчева смуга. Лише в одному місці її розривав силует якогось великого корабля. Просто контур, як на малюнку першокласника. Від носа до вертикалі, яку я визначив як радіовежу, тягнувся, створюючи світовий трикутник, трос. Ближче до неба помаранчевий колір вицвітав, зате прибувала характерна для Максфілда Паріша [52] безживна синьо-зелена барва, якої я наяву ніколи раніше не бачив... Проте мене охопило відчуття dejavu, так ніби я це вже видів у моїх снах. Можливо, всі ми бачимо якісь такі небеса у своїх сновидіннях, а після пробудження мозок не спроможний ретранслювати їх у кольори, що мають назви.

Вгорі, у почорнілій глибочині, з’явилися перші зірки.

Відчуття голоду минулося, минулося й бажання телефонувати Ілсі. Я вже не хотів нічого, тільки малювати те, що бачив. Я знав, що не зможу вхопити всього, але мене це не обходило, найважливіше — передати цю красу. На все інше мені було насрати.

Мій новий помічник (на мить його ім’я знов випало мені з голови, відтак я пригадав канал «Погода», а далі Джек: справу, блядь, закрито) поклав ранець зі знаряддями для малювання в іншій спальні. Я прошкандибав до Флоридської кімнати, незграбно тримаючи ранець і одночасно намагаючись спиратися на костур. Легким бризом мені ворухнуло волосся. Думка, що цей бриз і сніг у Сент-Полі можуть існувати одночасно, в одному світі, здалася мені абсурдною — як наукова фантастика.

Я поклав ранець на довгий дерев’яний стіл, подумав, чи варто ввімкнути світло, і вирішив, що не варто. Малюватиму, допоки бачитиму, що малюю, а потім перестану. Я усівся у своїй незграбній позі, розкрив ранець і витяг звідти альбом. УМІЛЕЦЬ — повідомляв напис на його обкладинці. Зважаючи на рівень моєї майстерності, це сприймалося як жарт. Я ще порився в ранці й дістав коробку кольорових олівців.

Працював я швидко, черкав і розфарбовував, майже не придивляючись до аркуша. Я тушував вище приблизно визначеної лінії обрію, навмання штрихуючи збоку вбік жовтим «Вінусом» [53] , з дикою нестриманістю іноді залізаючи вище корабля (напевне, то був перший у світі танкер, вражений жовтухою), і не переймався. Коли я вирішив, що колір моєї призахідної смуги набув достатньої глибини — реальна смуга швидко відцвітала — я вхопив помаранчевий олівець і почав замальовувати ще гарячковіше. Відтак повернувся до корабля, бездумно накладаючи на папір серію кутастих чорних ліній. Так я це бачив.

Коли я закінчив, стояла глупа ніч.

Лівобіч торохкотіли три пальми.

Нижче піді мною — але тепер не дуже віддалік, бо надходив приплив, — зітхала Мексиканська Затока, в неї був довгий нелегкий день, а попереду ще чимало роботи.

Вгорі сяяли тисячі зірок, і прямо в мене на очах з’являлися все нові й нові.

«Так було тут завжди», — подумав я і згадав фразу, яку промовляла Мелінда, почувши по радіо пісню, яка їй дійсно подобалася: чіпляє з першого хелло. Тож я надряпав під моїм рудиментарним танкером маленькими літерами слово HELLO. Наскільки пригадую (а зараз пам’ять в мене покращала), тоді я вперше в житті дав картині назву. І гарну, правда ж? Попри всі руйнації, що трапилися потім, я й зараз вважаю, що це чудове ім’я для картини, намальованої чоловіком, котрий з усіх сил намагався виборсатися з журби... намагався пригадати, як воно — відчути себе щасливим.

Картину було закінчено. Я поклав олівець й відтак Велика Ружа вперше промовила до мене. Її голос звучав м’якше за подих Затоки, але я почув його не менш ясно.

— Я чекала на тебе,— сказала вона.

Той рік став роком моїх балачок із самим собою і відповідей самому собі. Іноді відповідали й інші голоси, але тієї ночі там був лиш я, сам, один.

— Х’юстон, це Фрімантл, ви на зв’язку, Х’юстон?

Зазираю до холодильника. Бачу: Боже, якщо тут тільки найнеобхідніше, я нізащо не хотів би стикнутися з тим, що хлопець має на увазі, кажучи «повний запас харчів», — із ним я міг би перечекати Третю світову війну.