— Так, Фрімантле, прийом, ми записуємо.

— Еге, тут є болонья, Х’юстон, продовжую, болонья, ви записуєте?

— Прийом, Фрімантле, ми вас чуємо голосно і ясно. Як у вас справи з майонезом?

Ох і були ж ми колись нарвані до майонезу. Там, де я ріс, діти вважали, що копчена ковбаса і білий хліб — це їжа богів. Я зробив два сандвічі з болоньєю на булці і з’їв їх за кухонним столом. У буфеті я знайшов стос «Застільних теревенів» [54] — яблучних і чорничних. Треба поміркувати щодо переоформлення свого заповіту на користь Джека Канторі.

Майже по вінця переповнений їжею я повернувся до вітальні, ввімкнув повне освітлення й подивився на «Хелло». Малюнок не видався мені аж надто гарним. Проте був цікавим. У сяк-так нашкрябаній вечірній зорі було щось потайне, щось від моторошного пічного вогню. Корабель виявився не тим, який я бачив, намальоване мною судно виглядало чудернацьким, ніби примарним. Воно було лише трохи кращим за опудало корабля, а навколишня жовто-помаранчева штриховка робила його кораблем-привидом, так, ніби дивне західне сяйво просвічувало його наскрізь.

Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ. Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані — либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиблення перспективи, — але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищити ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумавши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобільному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.

Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач — мабуть, моя заклопотана дівчинка зараз в коледжі, — проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.

— Тату? — Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимовити й слова, тож вона перепитала: — Тату?

— Так, — промовив я. — А як ти впізнала?

— У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.

— Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?

— Чудово. Наразі від мене питання — як там ти?

— Я в порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.

— А хлопець, якого ти найняв...

— Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.

Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.

— Ти ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин — це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.

— Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді... — тут я осікся.

— Що, тату? Що! — її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.

— Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти вікодин... — я поглянув на годинник, — і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.

— Тобі дуже болить?

— Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу [55] , щоб заспокоїтися. Принаймні до півночі.

— Напевне, це подіяла переміна клімату, — сказала вона. — І сон.

Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.

Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути назад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати мейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залишаюся в рядах живих.

— Татку, а електронний зв’язок там є?

— Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.

Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.

— Ілсо? Люба, мабуть, нам вже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.

— О’кей, але... — пауза, і раптом вибух. — Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так неправильно!

— Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене є хлопець — його звуть...

«Урагани, — подумав я. — Канал "Погода"»

— Його звуть Джим Канторі. — Ой, що це я верзу. — Я хотів сказати — Джек.