У Сент-Полі в мене була ріелторка — Сенді Сміт. Я попрохав її підшукати тихе місце — не пригадаю, чи вжив я тоді слово усамітнене, хоча міг саме так сказати, — але щоб було неподалік від вигід цивілізації. Пам’ятаючи пораду Камена, я сказав Сенді, що хочу орендувати житло на рік, тільки щоб ціна не була несусвітньою, оскільки не бажаю, щоб мене обдирали. Навіть у депресії, страждаючи від більш-менш постійного болю, я не забував про економію. Сенді заклала мої побажання у свій комп’ютер і той знайшов для мене Велику Ружу. Просто, як соломину потягнути.

Хоча я тут не дуже вірю у випадковість. Тому що навіть у найперших моїх картинках, ну я не знаю, але щось в них було.

Було щось таке.

У той день, коли я прибув на Думу машиною (за її кермом сидів Джек Канторі, хлопець, якого Сенді знайшла через агенцію в Сарасоті), я нічого не знав про історію острова. Тільки й знав, що туди можна дістатися з острова Кейзі через звідний міст, побудований за програмою Департаменту громадських робіт в часи Великої Депресії. Переїхавши через міст, я побачив, що північна частина острова вільна від зелені, якою поросла решта його території. На цій частині панував ландшафтний дизайн (у Флориді це означає майже безперервне поливання пальм і трави). Уздовж вузької вихилястої дороги, що вела у південному напрямку, я побачив з півдесятка будинків, останній з них являв собою величезну й беззаперечно елегантну гасьєнду.

А неподалік мосту, на відстані меншій за довжину футбольного поля, я побачив рожевий дім, що нависав над Затокою.

— Це не він? — спитав я з надією. Будь ласка, нехай це буде він. Він так мені подобається. — Оцей дім, це він?

— Не знаю, містере Фрімантле, — відповів Джек. — Я знаю Сарасоту, але на Думі я взагалі оце вперше. Не мав ніколи приводу, щоб приїздити сюди.

Він під’їхав до поштової скриньки, на якій великими червоними літерами сяяло число 13. Потім заглянув у папір, що лежав між нами на сидінні.

— Так, це він, називається Лососева миза, номер тринадцять. Сподіваюсь, ви не забобонні.

Я похитав головою, не відводячи очей від будинку. Мене не лякають розбиті дзеркала й перебігаючі дорогу коти, але я справді вірю... ну, либонь, не в кохання з першого погляду, це для мене занадто в стилі Скарлет і Рета [45] , але, либонь, у миттєву симпатію? Так. Саме симпатію я відчув, коли вперше зустрів Пам на подвійному побаченні (вона була з іншим хлопцем). Таке ж почуття в мене виникло при першій зустрічі з Великою Ружею.

Дім стояв на палях, випхавши свою щелепу над лінією високого припливу. Обіч під’їзної алеї косо стирчав старий посірілий стовпчик з написом «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО», та я не вважав, що цей знак стосується мене.

«Оскільки ви підписали договір, дім цілком належить вам впродовж року, — пояснила мені Сенді. — Навіть якщо його продадуть, власник не має права вас вигнати звідти до кінця періоду оренди».

Джек повільно підкотив до заднього входу.., хоча, враховуючи те, що фасад будинку висів над Мексиканською Затокою, цей вхід був єдиним.

— Дивно, як це його дозволили збудувати таким чином, — здивувався Джек. — Мабуть, багато чого робилося інакше в старі часи. — Певне, старими часами хлопцеві ввижалися 1980-ті роки. — Ось ваша машина, сподіваюся, вона в порядку.

Правобіч дому на покритому потрісканим асфальтом майданчику стояв середніх розмірів автомобіль тієї анонімної американської марки, на яких спеціалізуються орендні агенції. Я не сідав за кермо з того дня, як місіс Фіверо збила Гендальфа, тож кинув лиш побіжний погляд на машину. Мене більш цікавив винайнятий мною рожевий коробкоподібний монстр.

— Хіба тут не діють норми, що забороняють зводити будівлі надто близько до берега Затоки?

— Зараз, звичайно, вони є, але коли його зводили, певне що не було. Хоча з практичної точки зору — це результат берегової ерозії. Сумніваюся, що дім точно так стирчав над водою, коли його збудували,

Хлопець безперечно мав рацію. Я вже звернув увагу на так звану Флоридську кімнату — криту терасу на палях заввишки шість футів. Якщо ці палі не забито на шістдесят футів углиб скельної основи, колись цей дім цілком опиниться в Мексиканській Затоці. Справа часу.

Я про таку перспективу лише подумав, а Джек промовив це вголос. І всміхнувся.

— Не хвилюйтесь, я певен, будинок вас попередить. Ви почуєте його стогони.

— Як дім Ашера [46] , — підхопив я. Він цілком розплився у посмішці.

— Та ще років з п’ять, а то й довше, він міцно стоятиме, інакше його б вибракували.

— Не варто загадувати, — сказав я.

Джек розвернув машину задом до вхідних дверей, щоб було зручно вивантажити багажник. Речей було небагато: три валізи, один лантух з одягом, сталева скринька з моїм лептопом і ранець з примітивними знаряддями для малювання — альбоми й кольорові олівці. Я не обтяжив себе речами з мого іншого життя. Вирішив, що в новому житті мені вистачить чекової книжки й кредитної картки «Амерікен Експрес».