— Що ви маєте на увазі? — спитав Джек.

— Той, хто міг собі дозволити будуватися тут, напевне першим чином мусив домовитися з парочкою інспекторів «БК».

— БК? Що це таке?

Я не зміг одразу відповісти йому. Я бачив тих, кого мав на увазі: чоловіки в білих сорочках, на шиях краватки, на головах жовті пластикові шоломи, а в руках у них теки. Я бачив навіть ручки, що стирчать з кишень їхніх сорочок, прищеплені поверх захисних пластикових шильдиків. Авжеж, диявол у деталях? А от що ховається за абревіатурою «БК» я згадати не міг, хоча знав її, як власне ім’я. І тут я збісився. Раптом мені здалося, що найнагальніша справа у світі — це стиснути в кулак пальці лівиці й врізати боковим ударом в незахищене адамове яблуко юнака, котрий сидить поряд зі мною. Терміново. Бо це ж його запитання так мене роздрочило.

— Містере Фрімантле?

— Хвилиночку, — сказав я і подумав: «Я зможу це зробити».

Я згадав Дона Філда, котрий інспектував принаймні половину моїх будівництв у дев’яностих (чи мені так тоді здавалося), і мій розум почав зшивати клапті пам’яті. Я зрозумів, що сиджу зараз заціпеніло прямо, руки складені на колінах. Я зрозумів, чому хлопець перепитав мене з таким занепокоєнням. У мене був вигляд людини, шокованої болем від виразки шлунка. Або в передінфарктному стані.

— Перепрошую. В мене була аварія. Вдарився головою. Ні коли мене заціплює.

— Не переймайтеся, — сказав Джек. — То пусте.

— БК — це Будівельний кодекс. Тобто, це хлопці, котрі вирішують — впаде твоя будівля, чи ні.

— Ви маєте на увазі хабарі? — мій юний помічник спохмур нів. — Так, я певен, таке трапляється, особливо тут. Грощі вміють переконувати.

— Перестань бути таким циніком. Часто все залежить від дружніх стосунків. Тут і забудовник, і підрядник, і інспектори, а іноді навіть люди з федеральної Агенції безпеки праці та здоров’я... всі вони зазвичай випивають у тих самих барах, та й навчалися в тих самих школах, — тут я пирснув, — дехто у виправних школах.

— Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків, коли ерозія прискорилася, — зазначив Джек. — Один з них дійсно завалився у воду.

— Отже, як ти й сказав, я напевне встигну почути його стогін, але наразі він виглядає безпечним. Давай заносити речі.

Я відімкнув і прочинив навстіж двері своєї оселі, та тут мені заціпило ногу і я похитнувся. Аби вчасно не сперся на костур, я, либонь, привітався б з Великою Ружею, розпластавшись на її кам’яному порозі.

— Я занесу речі, — сказав Джек. — А ви, містере Фрімантле, краще зайдіть та десь присядьте. Вам також не зашкодить випити чогось прохолодного. У вас доволі втомлений вигляд.

Подорож мене таки дістала, я почувався більш ніж втомленим. Примостившись нарешті у фотелі у вітальні (похилений, як завжди, наліво, бо намагався простягнути праву ногу якомога пряміше), я змушений був визнати себе виснаженим.

Натомість я не відчував туги за покинутим домом, принаймні зараз. Поки Джек ходив туди-сюди, заносячи мої речі до більшої з двох спалень, а лептоп ставлячи на письмовий стіл у меншій, я вдивлявся у суцільно скляну західну стіну цієї вітальні, за нею була Флоридська кімната, а під тією вже лежала Мексиканська Затока. За прозорою стіною відкривався широкий синій простір, цього спекотного листопадового пополудня вій був плаский як дзеркало, і навіть крізь замкнуте скло зсувної стіни я чув його м’яке ритмічне дихання. Я подумав: «Тут нема пам’яті». Банальна думка, і на диво оптимістична. Коли доходило до пам’яті (й люті), я все ще мав проблеми.

Джек повернувся з гостьової спальні й присів на поруччя канапи — як птах на сідалі, подумав я про юнака, котрому вже явно хотілося піти геть.

— Найнеобхідніше ви маєте, — сказав він. — Плюс пачку готового салату, гамбургер, варену курку у пластиковій капсулі — у нас вдома ми їх називаємо «курконавтами». Гадаю, вам поки що вистачить.

— Чудово.

— Двохвідсоткове молоко...

— І це чудово.

— ...а ще хаф’н’хаф [47] . Наступним разом, якщо хочете, я при везу вам справжні вершки.

— Ти хочеш законопатити мені останню артерію?

Він зареготав.

— Там у буфеті повно банок зі всякими гівна... тобто консервами. Кабель підключено, комп’ютер готовий до виходу в Інтернет, я встановив вам Wi-Fi, коштує трохи дорожче, але це класна річ, якщо захочете, можу підключити супутниковий зв’язок.

Я похитав головою. Гарний хлопець, але мені хотілося слухати Затоку, хай ластиться до мене словами, які забудуться вже за хвилину. І ще я хотів послухати дім, цікаво, чи має він щось звабливе мені розповісти. Мені здавалося, має.

— Ключі в конверті на кухонному столі — і від будинку, і від машини, — на холодильнику список номерів, які можуть вам знадобитися. Я щоденно на лекціях у Флоридському університеті в Сарасоті, окрім понеділка, але телефон завжди зі мною, і я приїздитиму до вас по вівторках і четвергах о п’ятій, якщо ми не домовимося інакше. Годиться?

— Так. — Я сягнув рукою в кишеню по пачку банкнотів. — Хочу тобі трохи доплатити. Ти чудово впорався.

Він заперечливо відмахнувся.

— Нє. Це приємна робота, містере Фрімантле. Гарна платня, гарне порозуміння. Я ж не собака, щоб хапати зайве.