– Чорт!
– вигукнув Джеймс Плейфер.- Швидше, швидше! Другий снаряд не змусить себе довго чекати.

– Змусить!
– сказав містер Метью.- Треба певний час, щоб перезарядити таку гармату.

– Отакої! Це справді цікаво бачити,- мовив Крокстон; він стояв, склавши руки на грудях, і спостерігав події з виразом людини, яку все це дуже мало обходить.- Подумати тільки, що то наші друзі посилають нам такі подаруночки!

– А» це ти!
– вигукнув Джеймс Плейфер, змірявши американця поглядом з голови до ніг.

– Це я, капітане,- незворушно відповів той.- Я прийшов подивитись, як палять із гармати наші славні хлопці. Непогано, бігме, непогано!

Капітан уже збирався відповісти Крокстонові щось різке, але в цю мить другий снаряд хлюпнувся в море, не долетівши до правого заднього борту.

– Чудово!
– вигукнув Джеймс Плейфер.- Ми вже ви? грали в цього «Ірокеза» два кабельтови. Вони пливуть із швидкістю бакена, твої друзі, ти чуєш, Крокстоне - вихователю юнг?

– Не заперечую,- відповів американець.- І уявіть собі, мене це анітрохи не засмучує.

Третій снаряд упав значно далі, ніж два перші. Не минуло й десяти хвилин, відколи почався обстріл, а «Дельфін» був уже поза його досяжністю.

– Ці снаряди - для нас найточніший лаг, містере Метью,- мовив Джеймс Плейфер.- Завдяки їм ми тепер знаємо, що можемо покластися на швидкість нашого судна. А зараз збавте пару. Не варт дарма спалювати вугілля.

– Чудовий у вас корабель,- сказала міс Хеліберт молодому капітанові.

– Так, міс Дженні, він накручує свої сімнадцять вузлів, мій славний «Дельфін», і надвечір ми втратимо з поля зору цей північноамериканський корвет.

Джеймс Плейфер не перехвалював мореплавні якості свого корабля, і сонце ще не зайшло, коли верхівки щогл корвета зникли за обрієм.

Цей випадок дав капітанові змогу побачити характер міс Хеліберт у зовсім новому світлі. А втім, кригу булр зламано. Віднині й до самого кінця рейсу розмови між капітаном «Дельфіна» та пасажиркою корабля відбувалися часто і тривали довго. Джеймс Плейфер знайшов у Дженні дівчину стриману, сильну духом, розважливу, розумну. Вона говорила про все з великою відвертістю, як то заведено в Америці, мала на все тверді погляди й висловлювала їх з переконаністю, що проникала в саме серце Джеймса Плейфера - і то незалежно від його свідомої волі. Вона любила свою батьківщину; вона відстоювала високу ідею Сполучених Штатів і говорила про громадянську війну з ентузіазмом, на який була б нездатна жодна інша жінка. Таке не раз траплялося, що Джеймс Плейфер розгублювався і не знаходив відповіді на її аргументи. Іноді предметом їхнього обговорення ставала навіть позиція «купецької вигоди»; Дженні нападала на неї дуже енергійно й нізащо не хотіла поступатися. Спочатку Джеймс сперечався багато й часто. Він намагався обстоювати справу конфедератів, доводив, що правда на їхньому боці, адже люди, які об'єдналися в цілком добровільний союз, мали повне право на відокремлення. Але дівчина в цьому питанні мала тверді погляди і легко переконала капітана в тому, що в центрі боротьби між Північчю та Півднем Америки стояло питання рабства, що тут ішлося не так про політику, як про мораль та людяність, і Джеймс зазнав цілковитої поразки. Не маючи переконливих аргументів на захист своєї позиції, він під час цих суперечок намагався більше слухати ніж говорити. Та й важко сказати, що на нього впливало сильніше: розважливі доводи міс Хеліберт чи її дівочі чари. Але так чи так, а довелося йому кінець кінцем погодитися, що боротьба за визволення чорних рабів була головною рушійною силою у громадянській війні Сполучених Штатів, що належало покінчити з цим жахливим пережитком епохи варварства раз і назавжди.

А втім, ми вже згадували, що капітан не надто дорожив своїми політичними поглядами. Він пожертвував би й серйознішими переконаннями, щоб здатися на аргументи, які злітали з таких привабливих уст. Отож, коли мова йшла про політику, він ладен був відступити зі своїх позицій майже без опору. Але цим їхні дискусії не обмежувались, і зрештою Дженні перейшла в рішучу атаку на позиції «купця», на інтереси, які були для Джеймса найдорожчі. Якось розмова зайшла про торговельну оборудку, задля якої і вийшов у море «Дельфін», про зброю та амуніцію, яку капітан Плейфер збирався продати конфедератам.

– Почуття вдячності, містере Джеймсе,- мовила йому того дня Дженні Хеліберт,- не перешкодить мені сказати вам щиру правду. Навпаки. Звичайно, ви хоробрий моряк і Здібний комерсант. Та й фірма Плейферів має високу репутацію. Але цього разу вона зрадила свої принципи й обладнує справу, що ганьбить її.

– Як?
– вигукнув Джеймс.- Виходить, фірма Плейферів не має права на таку сміливу торговельну операцію?

– Не має! Вона хоче постачити зброю заколотникам, які злочинно збунтувалися проти свого законного уряду, а це означає, що вона стала на бік несправедливості.

– Якщо хочете знати правду, міс Дженні,- відповів капітан,- то я не буду з вами сперечатися, справедливо чи несправедливо повстали конфедерати, я скажу вам так: я купець, і мене обходять лише інтереси моєї фірми. Я шукаю вигоди скрізь, де вона трапляється.

– Ось це якраз і заслуговує осуду, містере Джеймсе,- сказала дівчина.- Прагнення до зиску - це не виправдання.- Постачаючи південцям засоби продовжувати злочинну війну, ви так само винні, як і в тому випадку, коли б ви продали китайцям опій, що" одурманює їх.

– О, це вже занадто, міс Дженні, і я не можу погодитись...

– Ні, я кажу вам правду, і коли ви звернетеся до власного сумління, коли усвідомите, яку ви граєте роль і до яких наслідків це може призвести, то зрозумієте, що я маю слушність і в цьому випадку, як і в багатьох інших.

Ці слова приголомшили Джеймса Плейфера. Він покинув тоді Дженні, охоплений справжнім гнівом, бо відчував, що безпорадний їй заперечити. Потім десь півгодини - годину щонайбільше - він дувся, як мала дитина, після чого знову повернувся до цієї незвичайної дівчини, яка з такою милою усмішкою громила його найнеспростовнішими аргументами.