– Бідолашний мій тато,- зітхнула Дженні.- Він і не здогадується, що його донька так близько від нього. І чому я не можу кинутися йому в обійми!

– Потерпіть трохи, міс Дженні. Скоро ви обіймете свого батька. Не сумнівайтеся, що я діятиму з цілковитою вам відданістю, але водночас обачно й тверезо.

Джеймс Плейфер не забув про свою обіцянку, і після того, як по-купецькому обладнав справи фірми, продав генералові вантаж «Дельфіна» і купив за безцінь величезну кількість бавовни, він заговорив про події дня.

– Отже,- запитав він генерала,- ви вірите в перемогу тих, хто обстоює збереження рабства?

– Я ні на мить не сумніваюся в нашій остаточній перемозі, а що стосується Чарлстона, то незабаром армія генерала Лі прийде нам на допомогу і зніме облогу з міста. Та й чого можна чекати від аболіціоністів? Припустімо навіть - хоч цього ніколи не буде,- що промислові міста Віргінії, обох Каролін, Джорджії, Алабами, Міссісіпі потраплять їм до рук, ну а далі що? Чи стануть вони господарями краю, який ніколи не зможуть прибрати до своїх рук? Звичайно ж ні. Навіть якщо їм судилося здобути перемогу, то, гадаю, вони не знатимуть, що з нею робити.

– А ви цілком упевнені у своїх солдатах?
– спитав капітан.- Ви не боїтеся, що Чарлстон стомиться від облоги, яка завдає йому страшної шкоди?

– Ні, я не вірю в можливість зради. А втім, зрадників ми безжально каратимемо, і я знищу вогнем і залізом усе місто, якщо помічу в ньому бодай найменші симпатії до ворога. Девіс Джефферсон довірив мені оборону Чарлстона, і ви можете бути певні, що Чарлстон у надійних руках.

– А ви маєте полонених північан?
– спитав Джеймс Плейфер, переходячи до теми, що особливо його цікавила.

– Так, капітане,- відповів генерал.- Адже саме в Чарлстоні спалахнуло перше полум'я розколу. Аболіціоністи, які тут жили, вчинили нам опір, але зазнали поразки, і ми залишили їх у себе як військовополонених.

– І багато їх у вас?

– Близько сотні.

– Вони вільно живуть у місті?

– Жили вільно, поки я не розкрив, що вони влаштували змову. їхній верховода зумів налагодити зв'язки з обложеними, і ті стали отримувати точні відомості про становище в місті. Отож я був змушений посадити цих небезпечних гостей під замок, а кілька з них вийдуть із в'язниці лише для того, щоб піднятися на гласис [5] цитаделі, де з десяток конфедеративних куль покладуть край їхньому аболіціонізму.

– Як? Ви їх розстріляєте?
– вигукнув молодий капітан, мимоволі здригнувшись.

– Звичайно. І їхнього верховоду в першу чергу. То людина надто рішуча й надто небезпечна, щоб тримати її живою в обложеному місті. Я послав його листи нашому президентові в Річмонд; не мине й тижня, як його долю буде вирішено - і безповоротно.

– Хто ж цей верховода, про якого ви говорите?
– спитав Джеймс Плейфер з досконало награною байдужістю.

– Один газетяр з Бостона, запеклий аболіціоніст, цепний пес Лінкольна.

– І як його звуть?

– Джонатан Хеліберт.

– Бідолаха!
– кинув Джеймс, стримавши своє хвилювання.- Хай там що він зробив, а все ж таки його шкода. І ви певні, що його засудять до розстрілу?

– Абсолютно впевнений,- відповів Борегар.- Чого ж ви хочете! На війні як на війні. Кожний захищається, як уміє.

– А втім, це мене не стосується,- відповів капітан.- Я вже буду далеко, коли відбудеться ця екзекуція.

– Як? Ви так скоро хочете вийти в море?

– Атож, генерале. Зрештою, я передусім купець. Тільки-но повантажать мою бавовну, як я знімуся з якоря. Я пробився до Чарлстона, і це добре, але треба й вибратися звідси. А вибратися буде не так просто. «Дельфін» - корабель чудовий, він легко випередить будь-який з фрегатів флоту північан. Та хай як швидко він ходить, снаряд сотого калібру літає швидше, а якщо їдкий снаряд влучить у його корпус або в машину, це завдасть непоправної шкоди моїй комерції.

– Робіть як знаєте, капітане,- відповів Борегар.- Я не можу давати вам поради за подібних обставин. Ви дбаєте про інтереси своєї справи, і ви маєте слушність. На вашому місці я вчинив би так само. Та й життя в Чарлстоні може запропонувати мало приємного, а рейд, на який протягом трьох днів із кожних чотирьох рясно сипляться бомби,- погане пристановище для корабля. Отож відчалюйте, коли вам буде зручно. Але одне тільки запитання. Скільки коболів і якої вогневої потужності ходять побіля Чарлстона?

Джеймс Плейфер, наскільки міг, задовольнив цікавість генерала, і вони розпрощалися, мов найкращі приятелі. Капітан «Дельфіна» повернувся на свій корабель, дуже стурбований і засмучений тим, що йому довелося почути.

«Що я скажу міс Дженні?
– думав він.- Чи повинен я розповісти їй про жахливе становище, в якому опинився містер Хеліберт? А може, хай вона краще не знає про небезпеку, що загрожує її батькові? Бідолашне дитя!»

Вийшовши з будинку коменданта, він не ступив і півсотні кроків, як зіткнувся з Крокстоном. Чесний американець чатував на нього, відколи він зійшов з корабля.