Боцман швидко подався в матроський кубрик. .

А тим часом Крокстон з великими муками спускався вниз; кінець кінцем він оступився, вхопився рукою за незакріплену снасть, яка ковзнула вниз, і впав на палубу, досить сильно вдарившись.

– Незграба, йолоп, тобі в калюжах бабратись, а не в морі плавати!
– вигукнув містер Метью, замість слів утішання.- Чого ти прителющився на «Дельфін»? Удавав із себе морського вовка, а не вмієш відрізнити фока від бізані! Ну, гаразд, ми з тобою ще поговоримо.

Крокстон не відповів нічого і тільки похилив голову, як людина, готова до найгіршого. В цю мить із кубрика повернувся боцман.

– Ось,- сказав він помічникові капітана.- Ось те, що я знайшов у мішку цього селюка,- якась підозріла тека з листами.

– Дай-но,- сказав містер Метью.- Листи з маркою Сполучених Штатів Півночі! «Містер Хеліберт, Бостон»! Та це ж аболіціоніст, федерат! А, паршивцю, то ти шпигун! Прокрався на «Дельфін», щоб нас продати! Ну, будь спокійний! Тепер ми тебе розкусили, і ти довідаєшся, чи гострі пазурі в дев'ятихвостого кота! [3] Боцмане, поклич капітана. А ви в'яжіть цього пройдисвіта!

Крокстон, слухаючи ці компліменти, тільки корчив гримаси, як старий чорт, але рота не розтуляв. Його прив'язали до кабестана, і він не міг поворухнути ні рукою, ні ногою.

Через кілька хвилин Джеймс Плейфер вийшов із своєї каюти й попрямував на бак. Містер Метью коротко пояснив капітанові, в чому річ.

– Що ти можеш на це відповісти?
– спитав Джеймс Плейфер, насилу стримуючи гнів.

– Нічого,- відповів Крокстон.

– Чого тобі було треба на борту мого корабля?

– Нічого.

– І чого ти сподіваєшся від мене тепер?

– Нічого.

– І хто ти такий? Американець? Адже ці листи із Сполучених Штатів.

Крокстон змовчав.

– Боцмане, всипте йому півсотні гарячих, щоб у нього язик розв'язався,- звелів Джеймс Плейфер.- Цього тобі вистачить, Крокстоне?

– Побачимо,- не моргнувши оком, відповів дядько Джона Стіггса.

– Починайте!
– скомандував боцман.

Почувши цей наказ, два здоровенні матроси стягли з Крокстона його вовняну блузу. Жахливий канчук уже завис над спиною винуватця, коли на палубу вибіг юнга Джон Стіггс, блідий і переляканий.

– Капітане!
– вигукнув він.

– А! Племінничок!
– кинув Джеймс Плейфер.

– Капітане,- провадив юнга, роблячи над собою болісне зусилля,- я скажу вам те, чого Крокстон не захотів сказати! Я нічого не стану від вас приховувати. Так, він американець, і я теж. Ми обидва - вороги прихильників рабства, але ми не шпиги і прийшли на «Дельфін» не для того, щоб допомогти військовим кораблям Північних штатів захопити ваш пароплав.

– Чого ж тоді ви сюди прийшли?
– суворо» запитав капітан, пильно роздивляючись хлопця.

Той помовчав кілька хвилин, потім сказав досить твердим голосом:

– Капітане, я хочу побалакати з вами віч-на-віч. Поки Джон Стіггс вагався, перш ніж заговорити, Джеймс

Плейфер не переставав уважно його роздивлятись. Юна й тендітна постать хлопця, його мелодійний, приємний голос, витончені білі руки, досить грубо наквацяні для маскування бурою фарбою, великі очі, лагідний вираз яких не затьмарився від хвилювання,- все це, разом узяте, заронило в душу капітана одну підозру. Коли Джон Стіггс висловив своє прохання, Плейфер пильно подивився на Крокстона, але той лише плечима стенув. Потім капітан перевів запитальний погляд на юнгу, і той, не витримавши, відвів очі.

– Ходімо,- тільки й сказав Джеймс Плейфер. Джон Стіггс пішов за капітаном. Відчинивши двері своєї каюти, Джеймс Плейфер сказав юнзі, чиї щоки побіліли від пережитого потрясіння:

– Прошу вас, міс, заходьте.

Почувши таке звертання, Джон почервонів, і дві великі сльозини мимоволі скотилися по його щоках.

– Заспокойтеся, міс,- сказав Джеймс Плейфер уже лагіднішим голосом,- і поясніть, яким обставинам завдячую я честь мати вас на борту свого корабля?

Якусь мить дівчина мовчала в нерішучості; потім, заспокоєна поглядом капітана, зважилася заговорити:

– Мій батько в Чарлстоні, капітане, і я хочу бути з ним. Місто обложене з суходолу, блоковане з моря. Отож я не знала, як туди проникнути, і тут довідалась, що «Дельфін» збирається прорвати блокаду. Тоді я влаштувалася на ваш корабель і благаю простити мені, що я не спитала вашого дозволу. Ви його мені не дали б.

– Звичайно, не дав би,- відповів Джеймс Плейфер.

– Отже, я вчинила правильно, не звернувшись до вас із таким проханням,- відповіла дівчина вже твердішим голосом.

Капітан схрестив руки на грудях і пройшовся по каюті.