– Як вас звати?
– запитав він, знову обернувшись до дівчини.

– Дженні Хеліберт.

– Листи, які знайшли в Крокстона, адресовані вашому батькові, так? То він з Бостона?

– Так, капітане.

– І чоловік із Північних штатів перебуває на Півдні в самому розпалі громадянської війни?

– Мій батько в полоні, капітане. Він саме був у Чарлстоні, коли пролунали перші постріли війни_ і конфедерати вибили з форту Самтер гарнізон війська Північних штатів. Погляди мого батька здобули йому ненависть партії рабовласників, і, зневаживши всі закони, його кинули до в'язниці за наказом генерала Борегара. Я на той час була в Англії в однієї нашої родички. Та жінка недавно померла, і я, за допомогою лише Крокстона, найвідданішого слуги нашої родини, вирішила добратися до свого батька й розділити його долю.

– А що робив містер Хеліберт?
– запитав Джеймс Плейфер.

– Він був журналістом, відважним і чесним,- з гордістю відповіла Дженні.- Як один з найдостойніших редакторів «Трібюн», він твердо й рішуче захищав справу чорних американців.

– Аболіціоніст!
– гнівно вигукнув капітан.- Один із тих людей, які під приводом скасування рабства залили свою країну кров'ю і вкрили її руїнами!

– Добродію, ви ображаєте мого батька!
– відповіла Дженні Хеліберт, збліднувши.- Ви не повинні забувати, що, крім мене, тут нема кому виступити на його захист.

Молодий капітан густо зашарівся; гнів і водночас сором опанували його. Він мало не сказав у відповідь щось різке, але стримався.

– Боцмане!
– гукнув він, відчинивши двері каюти. Боцман негайно з'явився на оклик.

– Ця каюта віднині Залежатиме міс Хеліберт,- сказав Джеймс Плейфер.- Хай мені поставлять койку в глибині рубки. Я цим обійдуся.

Боцман розгублено втупився в юнгу, якого капітан назвав жіночим ім'ям. Але по знаку Джеймса Плейфера він вийшов.

– Віднині, міс, ви тут у себе вдома,- сказав молодий капітан «Дельфіна». І зачинив за собою двері.

Незабаром уся команда знала про історію Дженні Хеліберт. її розповів матросам Крокстон, анітрохи не бентежачись. За наказом капітана його відв'язали від кабестана, і дев'ятихвостий кіт повернувся до своєї криївки.

– Приємний звірюга,- сказав Крокстон.- Але краще, коли він ховає свої пазурі в лапи.

Діставши волю, він спустився до матроського кубрика, взяв там невеличку валізу й відніс її Дженні. Дівчина перевдяглась у своє жіноче вбрання, але залишилася в каюті й на палубу не виходила.

Тим часом «Дельфін» швидко перетинав Атлантичний океан, збурюючи його своїми двома гвинтами, і вахтові день і ніч пильно стежили за навколишніми водами. Наступного дня після подій, що розкрили інкогніто Дженні Хеліберт, Джеймс Плейфер швидкою ходою прогулювався на юті. Він не робив ніякої спроби зустрітися з дівчиною і продовжити з нею вчорашню розмову.

Тут-таки ходив і Крокстон, раз у раз розминаючись із Джеймсом та поглядаючи на нього із вдоволеною гримасою. Було очевидно, що американець хоче заговорити до капітана, і він вкладав у свій погляд таку наполегливість, яка зрештою увірвала Джеймсові терпець.

– Ну чого тобі від мене ще треба?
– сердито озвався він.- Ти крутишся біля мене, як поплавець навкруг буя. Коли вже цьому настане кінець?

– Пробачте, капітане,- відповів Крокстон, підморгнувши Джеймсові,- але я хотів сказати вам дещо.

– Кажи - і дай мені спокій!

– О, все дуже просто. Я просто хочу сказати вам від усього серця, що в глибині душі ви - чоловік славний.

– Чому в глибині душі?

– їв глибині, й на поверхні теж.

– Я не потребую твоїх похвал.

– Річ не в тому, що я хочу вас похвалити. Я почав цю розмову, щоб сказати: тепер ви повинні піти до кінця,

– До якого кінця?

– До кінця виконати свій обов'язок.

– Ого! То в мене є обов'язок?

– Звичайно. Ви взяли нас до себе на борт, дівчину і мене. Добре. Ви віддали міс Хеліберт свою каюту. Добре. Ви не дали канчукові погуляв по моїй спині. Кращого я й сподіватися не міг. Ви Доставите нас прямо в Чарлстон. Чудово. Але це ще не все.

– Як не все?
– вигукнув Джеймс Плейфер, приголомшений зухвалістю Крокстона.

– Звичайно, не все,- відповів той з лукавою усмішкою.- Адже батько Дженні сидить там у в'язниці.

– Ну то й що?

– Ну й треба визволити його звідти.

– Визволити батька міс Хеліберт?

– Безперечно. То чудова людина і мужній громадянин! Заради такої людини варто чимось і ризикнути.

– Мій любий Крокстоне - вихователю юнг,- сказав Джеймс Плейфер, насупивши брови.- Ти як ніхто вмієш пожартувати. Але затям собі добре: я не маю настрою до жартів.

– Ви мене неправильно зрозуміли, капітане,- відповів американець.- Я й не думаю жартувати. Я говорю з вами цілком серйозно. Те, що я пропоную, здається вам безглуздим, але то тільки з першого погляду. А коли ви добре поміркуєте, то вам стане ясно: вчинити інакше ви просто не зможете!