«Зараз дістане пляшку, — вирішив Штірліц. — Неодмінно почату. З добре притертим корком».

Омельченко й справді дістав плоску пляшечку з корком, вирізаним з дерева — носатий чорт із червоними очима, який одчайдушно-зухвало показував свого горбатого носа.

— Горілочка, — пояснив Омельченко, — гетьманська. Кращої не буває.

Олена дивно посміхнулася, і Штірліц зрозумів, що Омельченко бреше, що ніяка то не гетьманська горілка, а звичайнісіньке берлінське ерзац-пійло.

«Він безкорисливо бреше, — подумав Штірліц, — для того, щоб краще було. Є люди, які прибріхують трошки, але не задля власної вигоди, а в ім'я загального блага. В таких людях багато від дитячого — а діти брешуть, як правило, не усвідомлюючи неправди, бо для них гра — продовження життя, а вигадка — грань правди.

Гучно цокнувшись, Омельченко випив, граціозним, чисто жіночим рухом поклав шматочок сала на суху галету й понюхав.

— Хлопцем був, а все одно пам'ятаю, як ми вдома їли, на Житомирщині, у дідовому маєтку. Хіба ж там отакі кришенички різали? О, — він показав долоню, — і не менші. А цибуля яка, боже ж ти мій! Солодка, цукриста, аж у ніс б'є; на смак — наче тобі патока. А хліб!? Було, як розламають хлібину — дух борошняний, немов ранкова пара, піднімається, полем пахне, озиминою, миром.

— Ви справжній поет, — сказав Штірліц, помітивши, як на обличчі в жінки сяйнула така ж дивна посмішка.

Омельченко, очевидно, теж спостеріг посмішку дружини, бо на якусь мить завмер, нібито наткнувся на невидиму перешкоду. Обличчя йому враз змарніло, стало помітно, як набрякло під очима і нездорову припухлість повік. Але це було тільки одну мить, а по тому він знов сховав себе, заусміхався та й почав говорити про те, що зовсім він не поет, а так, видавець, що поезія — спопеляюче і єдине, а він оддає увесь свій час боротьбі з більшовизмом і тільки крихти зекономленого дозвілля — нікчемному віршуванню.

— Поет — категорія постійна, пане Штірліц, а я — ртутний, мене носить.

— Та воно ж, мабуть, добре, що носить: вражень багато.

— Коли їх занадто багато, вони починають убивати Самі себе. Це щось на зразок купи кінського гною, яку поганий хазяїн довго не вивозить у поле: все має перегоріти зараз. Інакше пропаде.

— А як вам увижається майбутнє? — запитав Штірліц, і тільки через те, що, запитуючи, він пильно дивився на Олену, вона не посміхнулася своєю відчуженою, розумною і гіркою посмішкою.

— Коли звершиться — сяду за стіл, — відповів Омельченко.

— Що звершиться?

— Ну… Як же… Я маю на увазі визволення України…

— А коли це станеться?

Омельченко зареготав аж надто вже розгонисто і знову налив горілки у чарки.

— О, ці мені вже політики: усе знають, а вдають, начебто вперше чують.

— Ви маєте на увазі початок кампанії на Сході? — запитав Штірліц, знаючи, що Омельченко увійшов до кола посвячених.

— Ну, звичайно! Вона, — він кивнув на дружину, — коли швидко говорити, не розуміє, отож можете бути спокійні…

Штірліц глянув на рухливі губи Олени, що жили своїм особливим життям, ніби не зв'язані з її обличчям.

— Ви впевнені в цьому? — запитав він.

— Звичайно. Відчувати — як і всяка розумна людина, та до того ж іще й жінка — напевне, усе відчуває, а говорити можна, не побоюючись, що зрозуміє.

— Хто вам, до речі, сказав, що Україну буде визволено?

— Цебто як? — спіткнувся Омельченко, навіть рука застигла у своєму русі — він тягнувся до галети. — Пробачте, не зрозумів.

— Хто вам сказав про визволення?

— А що ж із нею буде, як не визволення?! Накивають п'ятами більшовики, прийдемо ми.

— Прийдемо ми, — виправив його Штірліц, — ви супроводжуватимете нас.

— Ви їм служитимете, — промовила Олена по-російськи, — ви слугуєте їм.

— Не дурій, — розливаючи горілку, сказав Омельченко.

— Російська мова дуже важка, — зітхнув Штірліц, встаючи, — я намагався вчити мову фрау Олени, але в мене нічого не вийшло. Добраніч. Давайте відпочинемо — завтра буде важкий день. Дякую за розкішну вечерю.

… Він лежав у своєму купе, дивився на синю лампочку під стелею та й думав про те, що за перегородкою, де голосно говорило неспроста увімкнене радіо, їхав маленький квіслінг, якого він, Штірліц, повинен тримати при собі і з ним обмірковувати проблеми найближчого майбутнього, пов'язані з статутом окупаційного режиму на його, Максима Ісаєва, Батьківщині. Часом усе, що відбувалося, здавалося йому нереальним, неможливим, диким, наслідком утоми й нервів, що розходилися, але він обривав себе, коли хтось інший починав у ньому так заколисливо думати, бо все, що відбувалося, правда, і він про це знав, як ніхто інший.