«Я правильно осадив його, — міркував Штірліц, відчуваючи, як тіло зводить напруження, як воно відчуває вагу простирадла, тверду подушку й горбкувату нерівність тонкого волосяного матраца. — Він може скаржитись кому завгодно. Я зобов'язаний стояти на своєму. Я солдат фюрера, а не політикан. А фюрер завжди говорив про завоювання східних територій для потреб німецького плуга. Схід — це життєвий простір, необхідний для виведення арійської раси. Слов'яни у розкладі гітлерівської расової політики йдуть після євреїв і циган — неповноцінне плем'я, приречене на вмирання та часткове онімечування. Невже Омельченко не знає про це? Хоч, може, й не знає — недарма тут видано наказ, що забороняє допуск іноземців до партійної літератури. Наївно? Біс його знає. В чомусь наївно, але за остзейською, важкою і непоквапливою логікою мудро. У нещасного емігранта своїх клопотів аж по самісіньке горло, а тут ще бігай діставай книжку! Навіщо? Інформація тільки тоді небезпечна, коли вона цілеспрямована. А так — потоне в ній людина, тільки бульки підуть. З мільйона — один, хто може зрозуміти. Але цей один у картотеці гестапо. Отже, цей один — агент. Або сидить у концтаборі, якщо дозволяє собі розкіш думати. Третього не дано. Цікаво, що до націоналістів горнуться в першу чергу безталанні літератори. Чим це пояснити? Жадобою до сили? Бажанням прилучитися до політики, такої щедрої на сильні відчуття? Чи все простіше? Вважають, що завоювавши місце під сонцем, вони за німецькою допомогою змусять мільйони українців повірити у те, що саме їхня «творчість» геніальна?

Радіо несподівано змовкло, очевидно, передача закінчилася, і Штірліц виразно почув голоси Омельченка й Олени. Перегородки між купе були тонкі, фанерні, тим-то Штірліц чув кожне слово.

Гомоніли вони, очевидно, давно — для цього й увімкнули радіо, а зараз у розпалі суперечки вони не звернули уваги на те, що голос диктора зник і стало тихо, тільки колеса перестукували на стиках.

— У тебе в голові завжди був інший стереотип мужчини, — ображеним, жалісливим голосом, а проте злостиво і впевнено говорив Омельченко, — тобі до вподоби мовчазний, дужий, високий, сивий. А в мене шия спітніла! Та й кваплюся повсякчас! Тож годі все на мене звалювати! Годі мене звинувачувати в тому, що у нас життя катма!

— Можна подумати, що це я у гречку стрибала.

— Ти сама штовхала мене до жінок своїми підозрами, ревнощами, своїми дикими уявленнями!

— То, виходить, бігав?

— Та ти згадай, як уже в перші місяці стала ревнувати мене чортзна до кого. До якоїсь гладкої жінки! Це ж був жах якийсь, жах!

— Я дуже тебе любила, Тарасе.

— Ні. Ти ніколи не любила мене. Ти завжди любила свою любов до мене. А зараз що далі, то гірше — тобі цієї своєї любові жаль. Ти жила в іншому світі, інакше була вихована, республіканка при дідусевих тисячах, а от прийшов хохлацький різночинець, збаламутив воду, закрутив голову… Ет, що там…

— Але ж не я закрутила тобі голову, Тарасе. Не я кликала тебе до вінця.

— Через те я стільки років і тягну, Олено. Тільки через те.

— А я всі оці роки відчуваю, що ти нещасний через нас. У кожному твоєму слові, погляді, жесті — скарга на мене, на дітей, на всіх нас, кого тобі доводиться тягти.

— А ти ще поганяєш. Ти навіть не помічаєш, яка буваєш жорстока, Олено. Ти кажеш мені — «кинь усе»! А що їстимеш, коли я все кину?! Чим ти годуватимеш дітей?

— Не треба докоряти.

— Я тільки я одкриваю правду, ти кажеш — «не треба докоряти».

— Буніни живуть у злиднях, але вони живуть чисто.

— Ти зможеш жити, як Буніни? Ти ж звикла годувати дітей продуктами з базару!

— Коли ти влаштовуєш прийоми для своїх бандитів, то що ж я маю робити, позбавляти дітей того, що ви собі можете дозволити?! Я всю твою банду терплю тільки через те, що можу завдяки цьому годувати дітей з базару!

— Господи, ну як ми можемо жити вкупі, Олено? Я мрію тільки про те, щоб забитися н пору та й писати! А ти ж, мабуть, думаєш: «Коли б же хоч писати міг…»

— Не говори за мене.

— Ти завжди за мене говорила. Ти вигадувала за мене моїх коханок. Ти завжди соромилась того, що я пишу. Ти хотіла, щоб я був тільки видавцем. Ти соромилась мене в домі своїх батьків: навіть із-за столу виходила, коли я починав читати вірші…

— Це неправда.

«Про що вони, господи? — здивовано подумав Штірліц. — Адже як хворі говорять, як тяжкохворі… Світ тріщить, війна починається страшна, на смерть або на життя, а вони отаку нісенітницю верзуть!»

— На самому початку, — далі провадив тим часом Омельченко, — коли я збаламутив тебе, коли ти ще не побачила мене у мене вдома, у нашій з тобою першій конурі, поки ти не зрозуміла, як мені доводиться заробляти, ти слухала мене, навіть милувалася мною — не думай, у мене теж пам'ять є, а от потім, коли ми самі залишились і коли я став у твоїх очах тим, хто я є, отоді…

— А навіщо ти говориш за мене?

— Нічого я не говорю… Не життя у нас, а баговиння зелене…

— Ото б у ньому і втопитися.

— Ось не лякай. Хочеш топитися — топись. Я занадто втомився, щоб боятися, Олено. Я тільки хочу дочекатися та й сісти писати. Тоді я зможу забезпечити вас, а мені, крім хліба — і ти це знаєш, — нічого не треба. Масло та ковбаса потрібні вам.

— Мені? — (Штірліц відчув презирливу посмішку жінки.) — Мені хліба не треба. А ковбаса, ти маєш рацію, потрібна. Твоїм дітям.

— Який жах слухати нас збоку, — зітхнувши, сказав Омельченко. — Ось-ось станеться те, про що я мріяв ці роки, чому оддавав себе, а тут…

— Не я в цьому винна.

— А хто, я?

— Звичайно.

— Безсовісна ти людина, Олено.

— Ні, це ти безсовісна людина! Через тебе я навчилася брехати, поринула в болото, щоб не божеволіти через любов до тебе — клин клином вибивають, через тебе я ненавиджу себе!

— Це тому, що турбот при мені не знала.

— Красненько дякуємо вам! Рятівник-батечко! Я народила твоїх дітей, і ти зобов'язаний їх утримувати! Як кожний порядний чоловік.